Баран У. Комунікація у літературі для дітей та юнацтва. Рукопис дисертації Гнідець У.С. «Специфіка комунікації у літературі для дітей та юнацтва (на матеріалі сучасної німецькомовної прози)» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.04 – література зарубіжних країн. – Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, Сімферополь, 2008. – Львів: Уляна Баран. Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва, 2016. – 234 с.
Анотація:
В рукописі здійснений комплексний аналіз специфіки літературної комунікації у літературі для дітей та юнацтва в країнах німецькомовного європейського простору (Німеччина, Австрія, Швейцарія). Особлива увага приділена зміні комунікативної парадигми в 70-90-х рр. ХХ ст.. Домінантним аспектом дослідження стало обґрунтування поняття літератури для дітей та юнацтва на основі комунікативної теорії дієвості. Фундаментальними принципами здійснення комунікації в літературі для дітей та юнацтва визначено: ідейне збагачення наративу, бінарність, рівноправність та самодостатність комунікантів, візуалізацію образу дитини як ідеального реципієнта – літературне явище, яке випливає із його власної природи як безпосереднього центру причинно-наслідкового зв’язку всієї комунікативної інтеракції в тексті. Проведений у роботі аналіз творів репрезентативних німецькомовних письменників Е.Кестнера, О.Пройслера, У.Вьольфель, П.Гертлінґа, К.Нестлінгер, М.Енде, Ю.Шубіґера та ін. націлений на відкриття специфіки комунікативного процесу на внутрішньо-текстовому рівні та пріоритетності комунікативної функції у дослідженнях літератури для дітей та юнацтва в цілому.
Цитата:
Старий Бепо, який заробляє на життя підмітанням вулиць, наділений специфічною рисою – він понад усе на світі боїться сказати неправду. На думку цього персонажа, – всі нещастя світу стаються через те, що всюди повно брехні, – навмисної, і мимовільної. Тому перш ніж відповісти комусь на запитання, герой завжди довго роздумує, а потім, - або не відповідає зовсім, або робить це довго й детально, пояснюючи й арґументуючи: “От дивись, Момо, інколи перед тобою дуже довга вулиця. Думаєш, що вона надзвичайно довга і ти її ніколи не виметеш вчасно. І тоді починаєш поспішати. Все більше й більше. І кожного разу, коли дивишся, бачиш, що вона абсолютно не стає коротшою. Напружуєшся ще більше, починаєш метушитися і врешті-решт зриваєшся і більше не можеш. А вулиця все ще не закінчується. Так робити не можна... Не можна нараз думати про цілу вулицю, розумієш? Потрібно думати лише про наступний крок, про наступний подих, про наступний помах мітлою. І так весь час, – лише про наступний... Тоді це приносить радість, а це дуже важливо, бо в такому разі ти робиш свою справу добре. Так і повинно бути... Несподівано помічаєш, що крок за кроком ти вимів цілу вулицю. Навіть не зауваживши як і не втомившись. Це важливо» [Міхаель Енде. Момо].
