Рецензії Півня Володимира

Доцент кафедри української мови та літератури Донбаського державного педагогічного університету

Рецензії

ШПИНАТ ЯК УНІВЕРСАЛІЯ (Мацко Ірина. Шпинат для мізків: замальовки, новели)

Мацко Ірина. Шпинат для мізків: замальовки, новели / Ірина Мацко. – Львів: ЛА «Піраміда», 2015. – 88 с.)

Здавна відомо: обсяг книжки аж ніяк не визначає її змістову вартість і ступінь впливовості на читачів. Тоненька книжечка у м’якій обкладинці із зображенням дівчинки-підлітка (що, певно, вказує на адресата) анітрохи не означає, що в ній немає змістової глибини, яку шукає дорослий читач.

Автор одразу бере в полон суперечливими, як на перший погляд, засобами – оригінальністю форми, що знайшла вияв у композиції кожної з новел (коментар до інгредієнтів, часу та способу вживання шпинатної страви), простотою й доступністю мовлення – з одного боку, та винятковою важливістю порушених проблем і життєвою необхідністю дружніх порад, ненав’язливо сформульованих у лаконічних резюме, – з іншого.

Отже, шпинат від Ірини Мацко розширює й поглиблює свідомість, що дозволяє узагальнити деякі міркування у цьому відгуку. Цілком вірогідно, це зело допомагає уникнути багатьох зайвих клопотів, як-от – з дверними ручками, по натиску котрих нас бере в обійми Необхідність… Різна. У тому числі й та, що вимагає вибачення… А ще – у вечорових сутінках перенестися у метафізичний простір, де живуть жінки-примари. Для довідки: примара – це те, що не має ані змісту, ані форми… А кожний із нас – матеріалізована МОЖЛИВІСТЬ. Тобто, ми вільні робити вибір: бути примарою-тінню чи чимось реально-відчутним. Обов’язок батьків повідати про це своїм дітям якомога раніше.

Людський мозок – не ґаджет, який на введене завдання дасть оптимальну відповідь, зробить необхідний вибір. Ліпше вже, не довіряючи цифровим технологіям, вибирати самотужки, роблячи помилки. Свої. Які вчать. Навіть якщо йдеться про вибір взуття. Зрозуміло, не залежні від маси особи часто відчувають самотність, що в особистому житті, як відомо, також не залежить від позначки про шлюб у паспорті. А от наше справжнє задоволення від набуття чогось таки залежить від того, наскільки швидко і легко, чи довго і з труднощами ми його отримали. Саме другий варіант здатний принести нам справжню радість. Так само й читання книг. Різних. Як-от Книг Життя, які пишуться індивідуально: є барвисті й захоплюючі, а є сірі й нудотні, а то й – відразні. І про це також є нагода замислитись: відразна особа зазвичай прикривається маскою, намагаючись обдурити оточення. Та хіба ж тільки відразна? Чи бувають взагалі люди без масок, тобто такі, що не вдають когось, приховуючи справжнє обличчя? Нелегке запитання…Вічне.

До речі, про вічне: здається, все, що народжується, живе без кінця. Навіть, коли розпадається на скалки, продовжує жити, хоча й іншим життям. Тож є нагода поміркувати про народження: все, що виникає, з’являється не саме по собі – за всім стоїть Творець, який у царині слова має бути максимально правдивий. Якщо це не так, йому нема там місця. Це – загально зрозуміло. Так само, як і те, що кожний з нас як член суспільства є елементом системи, елементом необхідним…

У Лайоша Мештергазі є також думка, з якою погодиться більшість тверезих і неупереджених мислителів: Богів створюють люди, і то є енергетичні створіння, що реально відчутні. Вони насправді існують доти, доки в них вірять. Так само з химерами в нічній темряві. І ті Боги вже визначають, кому будувати, а кому вбивати. Однак, вбивство (хоч і ненавмисне, випадкове) руйнує гармонію Всесвіту. Навіть якщо це – птаха або метелик.

Ще «Шпинат» порушує чимало важливих питань, наприклад, популярності й слави. Досягти цього в мистецтві – природна річ, але ж – не за будь-яку ціну: є моральні табу, які справжній мистець ніколи не порушить. Близька до цього й проблема внутрішнього цензора, контролера чи провідника. Не має значення, яким ім’ям ми його означуємо – «Бог», «Універсум» чи «Абсолют»… Важливо відчувати його в собі й керуватися його настановами. Хоча, «керуватися» не так і просто. Для цього треба мати сміливість і самостійність у прийнятті рішень. Таких небагато, але вони таки є. Саме такі досягають немало.

Хтось із читачів, певно, замислиться про самотворення: якби хтось мудрий ще в ранньому віці повідав нам істину, що кожний є творцем-деміургом самого себе, то хтозна скільки набралось би таких, що здатні чинити відповідно? Та й про мистців як творців є привід помислити: справжнє мистецтво потребує вільних художників, а не маріонеток. Залежні є завжди погані ремісники. Та й про «норму» в процесі життєтворення також йдеться. Життя – це рух і невпинні зміни задля розвитку, який здебільшого залежить від … ненормальних діячів. А ще є – про особливості бачення життя крізь шибу, яку кожний має витворити сам. Довколишнє життя сприймається лише через самовідчуття й самопочування. Людина – призма, крізь яку вона пропускає Потік Життя: в одного на виході – болотяний бруд, у іншого – чиста вода, а в когось – цілюща роса.

Окрім того, автор дає пораду, як уникнути ізольованості в світі людей: якщо щоденно живеш зі страхами-засторогами щодо оточення – ти є

самотворець власної самотності. А між тим, ми, українці, маємо унікальні заповіти Давніх Предків, і перший з них – «Не бійся!» Це ж – визначальна творча настанова!

Отже, ця тоненька книжечка містить чимало діамантів Думки. Читаймо ж, споживаючи поживне й корисне зело на ймення ШПИНАТ.

10.11.2015

ЩОДЕННИК «АБСОЛЮТНО НЕЦІЛОВАНОЇ» Ґрьонтведт Ніна Елізабет

ЩОДЕННИК «АБСОЛЮТНО НЕЦІЛОВАНОЇ»
(Ґрьонтведт Ніна Елізабет. Абсолютно нецілована: повість / Ніна Е. Ґрьонтведт; перекл. з норв. Наталі Іванчук. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 320 с.)

Якось подумалось: а де є та компетентно-авторитетна інстанція, спроможна дати оцінку літературному твору? Різні читачі із відмінними смаками-уподобаннями відповідно оцінюють той чи інший витвір. Зрозуміло, є критерії, що склалися у ході дослідницької практики вчених-літературознавців та критиків, але це мало що дає конкретному читачеві, який перебуває певний час сам-на-сам із автором за посередництвом створеного ним тексту. Критерії – десь там, у трактатах, і – потім, а автор з його описами пережитого-передуманого – «тут і зараз».

Обрана форма – щоденникові записи дівчини-підлітка – може викликати різні оцінні реакції: хтось ці записи сприйме як псевдостиль «мусі-пусі-бла-бла-бла», а хтось – як ремінісцентні нарації (авторське відтворення особистих спогадів), пізнання світу, в який кожний з нас неминуче потрапляє не з власної волі, вживається в нього, підпорядковуючи себе усталеним морально-етичним нормам, – кожному своє.

Власне форма й стиль зумовлені задумом й відповідають провідній ідеї й меті – унаочнити процес становлення жінки на етапі «дитина-підліток-юнка». Може, комусь текст щоденника видасться дещо задовгим (з огляду на гостроту й напружену динамічність українського – надто на Сході – часоплину), однак це уповні компенсується чималою кількістю позитивів – вправністю перекладу, композиційною вивіреністю, присутністю яскравих сюжетно-описових локусів, наявністю експресивних висловів, ненав’язливістю важливих морально-етичних настанов, цікавими авторськими ілюстраціями тощо. Кого не зворушить таке собі уособлене звертання: «Любий щоденнику», або тепло-ностальгійне: «…усміхається найгарнішою на світі маминою усмішкою», «татівська ніжність і любов», або – «велосипедні дівчата», «…(він) не вміє брехати!!! Хоча бреше дуууже часто», «…та що ти така цікавська?», «друзі-нерозлучники», «…кохання й усіляки там цьомчики-бомчики», «абсолютно нецілована» (на початку) і «ще й яка цілована!!!» (наприкінці).
Найекспресивнішим моментом щоденникової оповіді є «ВЧИНОК У ВЕЛИКОМУ ЛІСІ» – цілування героїнею стовбура дерева як уявного хлопця – й відповідні переживання з приводу свідка цього «вчинку».

Розмовляння ж вагітної сусідки зі своєю ще не народженою дитиною – контекстуальний знак-символ всепроникної материнської любові, що супроводжує людину від зародку до кінця.

Особливою індивідуальною образністю позначено почуття закоханості – «непомічання світу поза собою», нехтування маминими поцілунками, ускладнення взаємин із найближчою подругою тощо.
Слід визнати, автору вдалося ненав’язливо порушити проблему дружби хлопчаків з дівчатками як підготовчий етап до чуттєвих переживань закоханості, що ймовірно переростає в любов – взаємну окриленість душ і сердець, що б’ються в унісон.

Повчальним для читача-підлітка стане урок чесності й відваги від головної героїні (випадково пошкоджена шибка у сусідів) та благородство господаря, який «не помітив» розколини…
Загалом же версія щоденника «нецілованої» Уди Стоккгейм, запропонована Ніною Елізабет Ґрьонтведт, спонукає до серйозних роздумів про цей жанр: саме завдяки навичкам мовного вираження подій і вчинків, їх самооцінки й роздумам над ними, підліток набуває необхідного досвіду напередодні вступу в доросле життя.

Тож, приємного прочитання щоденника норвезької дівчинки, яка так подібна до своїх українських ровесниць.

24.07.2015

АБРИКОСОВИЙ ДУХ СЬОГОДЕННЯ (Якимчук Л. Абрикоси Донбасу: поезія)

АБРИКОСОВИЙ ДУХ СЬОГОДЕННЯ
(Якимчук Л. Абрикоси Донбасу: поезія / Любов Якимчук. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 192 с.: іл.)

Неймовірно: узявши до рук цю гладеньку книжечку в цупкій обкладинці із зображенням копра вугільної копальні як знака Початку (А) в червоно-чорних барвах прапора української національно-визвольної боротьби й передмовою з фотореверсом Маріанни Кияновської (у тих же кольорах), уже наступної миті відчуєш спалах як сигнал: такого ще не було! Про Донбас так ще не писав ніхто! Автор оригінального вступу має рацію: війна – це завжди реверс буття на межі життя і смерті, борні й загибелі (червоне і чорне) – розворот спиною до Людини. Відтак і я усвідомив, що писати про «Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук за усталеними штампами-стереотипами – продукувати бананову банальність, тому відмовився йти торованим путівцем аналізу поетичних творів. Бо яка ж це поезія? Це – ще один реверс, змісти котрого – хрипи-волання, котрі летять по вибухові, розтинаючи наші зворохоблені думки й чуття, що зрештою перетворюються на змисли (сприйняте нами з її, Автора, мислення…).

Наш час – час болю… Болять, ой, як болять нам терикони українських культурних здобутків, котрі трощать оті «вдихи-вибухи» «Градів», по яких сиплються з неба кавалки землі – у балки Сосюриного Де бальцева і на пшеничні поля Голобородькового Адріано поля! Болить усе, що руйнують ті, що не спроможні творити, вбивають ті, що не здатні народжувати. І цей біль є суголосний із болем Автора, в якому вона проглядає трикутну, скулену, у передчасних рівчаках-вирвах-перепинах рештку свого імені – «ба».

Не можна не відчути потужну синергетику заперечення війни в сукупній значеннєвості слів на позначення ПРИРОДНОГО – «небо», НЕПРИРОДНОГО – «бах», і ЛЮДСЬКОГО – «баба»?

Дивімось у корінь, аби торкнутися генотекстів і підтекстів (тут – глибинного рівня того, що доступно прочитанню і здогаданню): на долоні, що пахне димом спалених осель, Автор простягає тобі, читачу, АБРИКОСУ – донбасівський липневий смаколик кольору сонця: соковитий м’якуш – лише поверхня, що затуляє посутнє – осердя плодоносне, здатне породити Дерево Просвітленого Серця. Давай, сміливіше вилізай його гіллям – аж до верхівця, щоб ПОБАЧИТИ невидиме, ПОЧУТИ нечутне, ТОРКНУТИ нематеріальне. І тоді збагнеш, як це «перекласти українською мову … тіла» любого, або – як на вішаку може висіти «зелена-зелена тінь» камуфляжної куртки, або – як можна сидіти в траурі за коханим у «дев’ятьох білих спідницях», надягши його «чорні брови … на себе»…

Або, піднісши себе вище, щоб роздивитися сучасну літературу зверху і зсередини, побачиш, як віття-пальці метафор мотивів Василя Голобородька переплітаються з гінкими пагонами образності Любові Якимчук та мужньо-філософськими паростями теперішнього українського поета-вояка Бориса Гуменюка: «Полуторка без коліс, / а біжить, / чоловік сидить, правує, / а його ж зовсім і нема у кабіні! /… а у кузові на соломі / син убитий лежить» (Василь Голобородько), «…після моєї смерті / я помру, як мій дідусь – / і це нормально / після моєї смерті / не залишиться моїх віршів – / читатимуть одні репродукції» (Любов Якимчук), «Завтра ми вже будемо мертві / Може багато з нас / Може всі / … Не треба панахид / Ми й так знаємо де тепер буде наше місце / Просто накрийте землею / І – йдіть. / Було б добре якби на тому місці було поле / Колосилося жито / Щоб жайвір у небі…» (Борис Гуменюк). Три поети-сучасники – про те саме: смерть на минулій чи теперішній війні – лише мить на межі буття й небуття, за якою вже в іншому часопросторі загиблі син і батько обіймуть згорьовану матір-дружину; Автор, як зрештою і Читач, колись помруть після своєї смерті (біологічної й літературної, а також читацької – по забуттю: «ми живі доти, доки про нас пам’ятають»); так само й поетові-філософу на війні, який не може не стати на захист Рідної Землі, є зайвими хрести й кадила – найнеобхідніша річ – Пам’ять.

Доторкнись, читачу, до цієї тонкої субстанції на ймення СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ, репрезентованої в цій книзі Любов’ю Якимчук, налаштуй рецептори Серця на його змісти і форми, і ти відчуєш, який він насправді дух сьогодення.

16.07.2015

ПОСТУПЛИВОСТІ – ПОКЛАСТИ КРАЙ! (Васильченко С. Ось та Ась: дума-казка)

ПОСТУПЛИВОСТІ – ПОКЛАСТИ КРАЙ!
(Васильченко С. Ось та Ась: дума-казка / Степан Васильченко; іл. Сергій Завгородній. – Харків: «Друкарня Мадрид», 2015. – 18 с.: іл.)

Наш буремний час позначений багатьма позитивними зрушеннями, що йдуть від української громадськості, завдяки чому є помітною активізація вітчизняних видавництв, які продукують твори для дітей і юнацтва.

Не менш важливу справу роблять ті, хто сприяє актуалізації й популяризації української класики. Показовою в цьому плані є дума-казка Степана Васильченка (1879 – 1932) «Ось та Ась» (1919), ініційована до друку журналістом Володимиром Березіним за підтримки Української миротворчої школи та блискуче ілюстрована Сергієм Завгороднім у стилі вітчизняного експресіонізму. Це неабияка подія на вільному Донбасі, бо діти й підлітки мають відчувати тяглість національної традиції – від думи, легенди, пісні минулих століть до сьогодення.

Книжка адресована рівно як дорослим, так і дітям має потужний виховний потенціал за умови: перші вдадуться до аналітичного роздуму, роз’яснюючи другим болюче-актуальну вже літ п’ятьсот проблему…Ключем же до вичерпного осягнення твору, поза сумнівом, є його предмет, тобто, про що, власне, йдеться.

Сто років тому – Степан Васильченко, п’ятдесят – Василь Голобородько образно відтворили те саме – основоположну рису українського менталітету – ПОСТУПЛИВІСТЬ, до якої дотичні легковірність, терпимість, простодушність, толерантність щодо впливів сусідніх племен і народів. Усе б нічого, якби наші предки сусідили з кимось іншими, а не з нащадками доісторичних андрофагів (людожери), а пізніше – ординців, у котрих взаємини із сусідами будувалися на азійсько-варварських принципах – приспати улесливо-лукавою риторикою, втертися в довіру, а потім зненацька вдарити в спину, пограбувати, привласнити чуже, видавши за одвічно своє, а колишніх господарів перетворити на рабів.

Цілком можливо, вірш Василя Голоборобька «Необхідність» (1966) навіяно твором Степана Васильченка:
І попросився чоловік до хати переночувати,
і назвав себе тим, хто розводить комах у голові
для коханої біля берези.
А як сіли вечеряти до столу, сказав:
«Сядь до печі і там вечеряй!»
І я спитав його: «А що так треба?»
«Так треба». І полягали спати.
А він сказав: «Піди, ляж на лаву –
я спатиму з твоєю дружиною».
І спитав я потім його: «А що, так треба?
Я завжди чинив так, як люди чинять».
«А тепер робитимеш так, як я хочу,
бо так треба».
«Треба то й треба, я завжди чинив, як треба.
А можна мені кота гладити по спині,
я знаю, цього не дуже треба робити, та я гладив,
можна?

Як видно, в середині ХХ століття за умов хрущовсько-брежневського режиму поет з Луганщини лише констатує наявність поступливості українця перед московітом, усвідомлюючи відсутність суспільно-політичних умов для бунтівного зриву.

У письменника з Чернігівщини – інакше. У нього є спочатку та сама риса, але по тому – ПРОЗРІННЯ, ПРОТЕСТ і РІШУЧА ДІЯ.

Час написання думи-казки – російсько-українська війна початку ХХ століття, мета якої не допустити утворення Української держави, що прагне вийти з-під комуно-більшовицького впливу і контролю попри публічні заяви Леніна про «право нації на самовизначення». Звичайно, з огляду на тодішню нерівність військових потенціалів, заклик Степана Васильченка дати копняка одвічному гнобителю, виглядає дещо наївно-романтично.

Натомість сьогодні (у цьому – сила класики) цей твір – гостро актуальний. Нині перед прийдешніми поколіннями ми не маємо права втратити історичний шанс – назавжди покласти край політичній, економічній і культурній залежності від північного сусіди.

Добре, якби цим виданням було започатковано серію патріотичної класики, адресованої юним читачам.
Сили і наснаги ініціаторам, волонтерам, спонсорам і видавцям, які спромоглися дати крила першій «книзі-ластівці», котра поза сумнівом, захопить наших дітлахів!

23.07.2015

НАШІ ДРУЗІ – БУРУНДУК З РОЗБИШАКАМИ (Андрусяк І. Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії)

НАШІ ДРУЗІ – БУРУНДУК З РОЗБИШАКАМИ
(Андрусяк І. Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії / Іван Андрусяк; худож. Ю.Пилипчатіна. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 96 с.: кольор. іл.)

Юного читача не надуриш: якимсь чуттям він безпомилково відчуває щирого й відкритого до спілкування письменника. Полюбити читання, навчитися думати над змістами неможливо, якщо автор лукавить. На жаль є й такі…Але це не той випадок.

Головною ознакою творів Івана Андрусяка є саме ЩИРІСТЬ і ЛЮБОВ до дитини як майбутньої особистості й громадянина. Письменник готовий заприятелювати зі своїм читачем, навівши необхідний місточок довіри. Автор навіть готовий пограти з ним у процесі читання. І він це відчуває. Та й дорослого читача – слід визнати – захоплюють ці твори, бо навряд чи серед чоловіків хтось скаже, що в його особистій історії немає нічого спільного з тою, що – у Бурундука. У певному сенсі, ми всі «бурундуки», бо у всіх лишилися спомини про перше «ґендерне питання», а чимдалі – все більш усвідомлюваний інтерес до осіб протилежної статі й до статевих взаємин загалом. Усе це було з кожним…

І чудово, що автор, з притаманною йому відкритістю, порушує ці «незручні» проблеми. Будь-який психолог скаже, що уникати таких розмов, «сором’язливо» замовчувати їх, означає залишати підлітка сам-на-сам з тим, що наполегливо нагадує про себе й потребує ясності й прозорості трактування. Затемнення ж питань без відповіді породжують певні комплекси, а зрештою, ймовірно, – аморальні вчинки. Темрява в головах продукує химери, а не навпаки.

Той, хто не був розбишакою, не мав дитинства. Згадаймо, дорослий читачу, хіба не було з тобою так, що маючи на своєму подвір’ї яблуні, абрикоси й вишні, ти все ж у сутінках з друзяками таки «допомагав» сусідам знімати їхні врожаї, тайкома наповнюючи пазухи запашними червонобокими плодами… Було? Було.

А ще, правда і в тому, що таке розбишацтво не виключає почуття любові до «братів наших менших», як-от до малого лелеченя, що випало із гнізда… Хлопчаки й дівчатка із захопленням слухатимуть про те, як їхні ровесники зі «спецназу», що мужньо звільняли малинник, захоплений «російськими диверсантами», стають гуманними захисниками й доглядачами малої птахи.

Так само пацани не були б пацанами, якби не були неслухами-романтиками, що наслідують дорослих – сідають на мопеда, крутять кермо автівки, чи – як в Івана Андрусяка («Яблуко від яблуні») – уявляють себе бомбезними трактористами… Зрозуміло, граючи, ми забували про все на світі, і – небезпеку також. Але ж ніхто не спростує тезу: «Той, хто не був неслухом, не матиме що й згадати». Та зазвичай, такі хлопчаки швидше за інших набувають необхідний для життя досвід, а згодом – і ліпші практичні вміння і навички. А ще саме з таких дітлахів виростають відчайдухи, які в екстремальних умовах рятують людей.
У чому секрет успіху творів Івана Андрусяка? Певно, однозначної відповіді й бути не може. Проте зрозуміло одне – він «ПРОЖИВАЄ» твір разом із своїми героями: закоханим детективом пильнує за «двома каштанового кольору косичками», вилазить по «спецназівській» драбині, аби покласти «рядового лелеку» до гнізда, тягне на себе важіль трактора «Індріть твою дивізію»… і навіть рятує від царських нишпорок гайдамацького ватажка Максима Залізняка.

Читаймо своїм дітям добрі й мудрі твори Івана Андрусяка – вони містять неабиякий виховний потенціал.

22.07.2015

Танґо смерті: роман / Ю.П.Винничук. (тези роздумів над твором)

Танґо смерті: роман / Ю.П.Винничук. – Харків: Фоліо, 2013. – 379 с.)
(тези роздумів над твором)

Були, є і, певно, ще будуть трагічні обставини, за яких самострата носіїв гідності стає духовною й моральною перемогою над леґіоном негідників.

Прикро, що часто-густо нам, чоловікам, лібідо заступає здоровий ґлузд.

Спробу вжитися в осіб минулих літ полегшує активізована генна пам’ять з додатком історичних знань.

У перехідний період революційних зламів зазвичай на поверхню спливає передусім сурогатне, котре видає себе за справжнє.

Часом серед сірого будення так бракує асоціацій, як-от запахів далекого дитинства, коли світ сприймався пишно-розмаїтим нескінченним святом…

Поза сумнівом, хто давно вже дослідив етнокультурний феномен львівського соціуму поч. ХХ сторіччя, в якому на подив гармонійно уживалися руська, полонська, єврейська, германська та інші спільноти.

Якщо, йдучи вулицями рідного міста у розпал літа, почнеш сприймати візії минувшини – це на добре. І не переймайся, що голову напекло, а радій, що ти не тільки живий, а й не безпам’ятний.

Давня, але вічно правдива істина: будь-який етнос усе розмаїття своїх інтелектуальних і духових виявів концентрує у мові.

Можна припустити, що саме музика, її особливі співзвуччя творять диво: на якусь коротку мить дозволяють свідомості повернути дрібку пам’яті попереднього життя. Присягаюсь, таке сталося зі мною на гастролях хорового колективу із Тернополя десь року 2005 у Слов’янську.

Перший, навіть невдалий, крок на праведному шляху започатковує досвід для подальшого героїчного чину.

Щирому, добросердному й пам’ятливому навіть мертві допомагають.

У будь-якій війні є щось трансцендентне, котре перебуває поза межами моралі, права і здорового ґлузду. На початку це мізерний червень, який згодом розростається, набирає моці й зрештою полонить усе і вся.

Прикро й боляче визнавати неспростовний факт, багаторазово підтверджений життям, що війни з численними жертвами безвинних, виконують очисну функцію в суспільствах. Невже ж нема інших засобів оновлення?!

Банальність, котру чомусь відкидаємо: минуле, сьогодення й майбуття – один той самий потік.

Втрата пам’яті – чи не найбільше лихо.

БАЛЬЗАКІВСЬКИЙ ВЕКТОР УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА (Винничук Юрій. «Весняні ігри в осінніх садах» – інтернетресурс) (тези роздумів над твором)

БАЛЬЗАКІВСЬКИЙ ВЕКТОР УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА

(Винничук Юрій. «Весняні ігри в осінніх садах» – інтернетресурс)

(тези роздумів над твором)

 

У снів (важких і поганих) є одна перевага над явою – вони зникають у мить прокидання. У снів солодких – усе навпаки.

Якщо навчитися сприймати найбільшу втрату як звільнення від тягаря, то перетворишся на палімпсест.

Смерть – це межа, що перетинає низку вчинків (у всій множинності варіантів семантики цієї мовної одиниці), саме вчинків у матеріяльному світі, а не намірів, мрій, фантазій, думок, роздумів… Бо, хто знає, що саме лишається від людини за тією межею? А якщо й справді безплотна душа здатна зберегти якусь форму мислення і чуття?

Аксіологія (вчення про вартості) статевого життя є такою складною й багатовимірною, що… на тверезу голову не варто того й торкатися. До того ж, для кожної окремої особи – це справа індивідуальна.

Е. Карпентьєр зауважував: «Людина може померти або шляхетно, або підло», так само як і прожити – гідно або ницо.

До цього можна додати: лише той, хто має чисту душу й шляхетне серце, високі пориви й глибокі думки, здатний достойно пройти життєвий шлях і гідно померти (напр., В.Стус, О. Тихий та ін.).

У М. Монтеня також є думка про відповідність якості життя й смерті: «Я завжди визначаю смерть людини за її життям». А ще є блискучий «діамант» Т. Паркера: « Помираючи, ти перестаєш бути смертним». Зрозуміло, це про тих, хто прожив яскраво й багато чого лишив по собі. Це стосується як славетних творців, так, на жаль, і великих руйначів.

Чудовий умовивід Сенеки: смерть завжди з нами від народження, бо вона поглинає прожитий нами календарний час. А до цього ще слід додати й час спання…

Народження і смерть – семантична опозиція, обидва поняття котрої людина не усвідомлює. Одне – ще, інше – вже.

Саме усвідомлення конечності життя спонукає достойників наповнювати його гідним змістом.

Народження – часткове відокремлення від Природи, Смерть – повернення до неї.

Сновидіння запливають у затоку свідомості під прапорами смерті, а покидає – під корогвами життя.

Лібідо й любов – сестри, між якими напрочуд рідко встановлюється гармонія.

Статевий потяг зазвичай має егоїстичну природу.

Певно, у Ю. Винничука-творця в поглядах на взаємини чоловіка й жінки – бальзаківський вектор («Кохання – гра, в якій завжди шахраюють»). Може, дійсно, кохання – під вітрилами лібідо, а любов – серця.

Нещодавно мені трапилась така собі пустотлива розвага – психологічний тест на визначення віку душі. Пройшов і виявив, що моя psyche молодша від мене плотського аж на 30 років (!). Може, це дурничка, а може, й ні. Чи визначався так Ю.Винничук? Втім, навіщо йому це? Він мудріший за мене.

ХТО ТИ Є? (Винничук Ю. Діви ночі. – інтернетресурс). (тези роздумів)

ХТО ТИ Є?

(Винничук Ю. Діви ночі. – інтернетресурс).

(тези роздумів)

 

Коли ти граєш із шахраями в їхні ігри за їхніми правилами; коли ти дуриш тих, хто зазвичай дурить простодушних, коли ти крутиш сонцем, мов циган разом із циганськими мафіозними ділками і вар’ятами, то КИМ ти є насправді?

Зрозуміло, з вовками в одній зграї слід бути ікластим і хижим – тертих сіроманців не обдуриш. Як же при тому залишатися творчою особистістю, котра вивчає заради наступного переконливого відображення дослідженого матеріалу? Як можна бути НАД чи ЗБОКУ чогось, якщо перебуваєш ВСЕРЕДИНІ?

Головна дійова особа, на котру автор проектує своє ім’я, за законами жанру прожогом проноситься крізь анфіладу екстрімів, щоб зрештою дістатися традиційного геппі енду. Молодий письменник-початківець дістав чого жадав – знання, відомостей, досвіду тощо від найліпшого навчителя – Життя. Однак, чи переконує він у правдивості змальованих пригод? Здебільшого – так, та все ж де-не-де – не зовсім. Певно, український читач другого десятиліття ХХІ сторіччя стрімко дорослішає й стає чимдалі вимогливіший… Як-от і нам муляє очевидна схематичність фабули, стереотипність вчинковості й характерів дійових осіб, відтінок банальності власне назви роману тощо.

Нинішній читач не проти максимальної загостреності сюжету, та й загалом його вимоги не так до змалювання характерів, як до авторського інтелекту й чуття, до автора літературного твору як неординарної особистості. Поза сумнівом, автор цього твору таким і є, проте читачеві таки чогось бракує. Здається, авторова спроба приміряти на себе образ головного героя є не зовсім вдалою. Твір би нічого не втратив, якби про героя йшлося у третій особі. Можливо, бракує філософічності значеннєвого наповнення тексту. Йдеться не про ускладненість художньо-образного мовлення, а навпаки – мудру простоту, коли «просто – про складне». Хоча, можливо, в цих судженнях – надмір суб’єктивізму.

МОРЕ БОРЩІВ БЕЗ НЕБА НАД ГОЛОВОЮ (Винничук Ю. Мальва Ланда. – інтернетресурс) (тези роздумів)

МОРЕ БОРЩІВ БЕЗ НЕБА НАД ГОЛОВОЮ

(Винничук Ю. Мальва Ланда. – інтернетресурс)

(тези роздумів)

 

Здається, тут є те, чого бракувало «Дівам ночі» – симбіози розкішної образності з витонченою інтелектуальністю, оздобленої іронічністю вишуканих алюзій.

Маємо оригінальне ототожнення естетичної природи поезії з природою вродливої жінки: дійсно, навіщо Афродиті писати поезії, якщо вона сама є втіленням останньої?

Правдиве метафоричне порівняння постіндустріального простору зі сміттяркою, звісно, не є оригінальне, проте художнє вираження цього знакового образу – цілком індивідуальне, самоцінне й неповторне.

«Збабілий» і «здитинілий» народ є висновок різкий, безжальний, грубий, але ж, слід визнати, – правдивий. Ми самі у віковому поступі заколисали себе насправді несусвітними нісенітницями, розцяцькували напрочуд унікальною орнаментикою, завели себе у лабіринти правдиво звитяжного епосу, легендарності, героїчної романтичності, неповторної вишиванкової барвокольорності… Внаслідок чого явили світові неадекватне сприйняття й вираження реальної дійсності, перебування у фіктивному просторі симулякрів, ілюзій-фатаморган – розпруженість-розслабленість, а відтак і цілковиту неготовність до вірогідних і реальних викликів… Такі собі тубільці з Країни Мрій. Хіба не так? Та, на щастя, вміємо (коли припече) оперативно повертатися до реальності.

Чи виправдана самоїдська сатира зловіщо інфернальних сцен у Морі Борщів, зокрема епізод канібалістичного смакування тіла співочої русалки? – Нині, після листопада 2013-го – так. Цілком.

Ще з юнацьких літ мене гризло запитання без відповіді щодо народної пісні про «Галю молодую»: чому немає Божої кари на козаків (!) за скоєний злочин? Згодом Василь Стус підніс образ стражденної дівочості до символу невимовного болю («…О як та біла білота болила / о як болила біла білота!»), а в іншому творі (зб. «Палімпсести») поет таки даки дає чітку й категоричну відповідь: «Немає Господа на цій землі6 / не стерпів Бог – сперед очей тікає, / аби не бачити нелюдських кривд, / диявольських тортур і окрутенств. / В краю потворнім є потворний бог – / почвар володар і владика люті / скаженої – йому нема відради / за цю єдину: все трощити впень / і нівечити, і помалу неба / додолу попускати, аби світ / безнебим став. Вітчизною шалених / катованих катів. Пан-Бог – помер». І тут у липні 2014, знаходжу у Винничука спах актуальності з апофеозом довгоочікуваної справедливості: доморощених катів-канібалів – покарано!

Ну який же знаково-правдивий, смаковито-гротесковий сонно-байдужий лінюх у смушковій бирці на скрипучій хурі, котру тягне-котить «розчарована в житті шкапина», везучи того бевзя-дурмила в нікуди!

Керманич спить. А трохи розбурканий, нікому нічого не відповідає, бо не довіряє. Смачно!

Канцелярський тлум марноти міської управи – наші повсякденні реалії. Усе – папери, папери… Ніц живої справи!

Картина імітації суспільно-корисної праці, вироблення «вартісного продукту» задля «загального блага», де продуценти – довічні в’язні злочинної системи, яка передбачає тотальне стеження одне за одним із подальшим «зливанням» правителям міста-зони – не оригінальна, але, слід визнати, стилістично довершена, здатна захопити гурмана від художньої словесності.

Світ живих, напівмертвих і мертвих. Певно, це також не є новацією автора, однак індивідуальна інтерпретація знаків минувшини й сьогодення з погляду аксіології, загострена карколомністю пригод, не може не викликати живого інтересу молодого читача.

ТРИЧІ ПО П’ЯТНАДЦЯТЬ ПРО ТРОЯНДИ, ДОЩ І СІЛЬ (Матіяш Дзвінка. Історії про троянди, дощ і сіль.)

ТРИЧІ ПО П’ЯТНАДЦЯТЬ ПРО ТРОЯНДИ, ДОЩ І СІЛЬ

(Матіяш Дзвінка. Історії про троянди, дощ і сіль. – К.: Темпора, 2015. – 204 с.)

 

Шкода, ой як шкода, що час спілкування з «юною дамою» (Василь Герасим’юк) із світу новітньої української словесності – Дзвінкою Матіяш (16.04.2015) – обмежено (регламентом від координаторів) декількома хвилинами. За два вечори аналітичного читання «Історій про троянди, дощ і сіль» (2015) усвідомив, що маю справу не лише із вправним кухарем,котрий напрочуд артистично готує смачні словообразні страви, а й із самодисциплінованим й досвідченим мислителем. Вишукана гуцульська «дама», що переступила через зваби постмодернізму, й пішла своїм шляхом, знаючи куди й до чого він веде.

Вельми відчутною на цьому шляху є Спрага Пам’яті, що тамується через часовий реверс свідомості сучасниці – до «бабуні», котра давно – у тамтому вимірі, аби відновити зв’язок поколінь, бо без цього ми – не ми, а потім – кружляти в танку з мамою «над головами перехожих» без штучної (нав’язаної кимось і невідь коли) сором’язливості.

Не можна не погодитись із В.Герасим’юком, що образний концепт «брат Заїка» є одним із ключових: навіть у монастирських стінах (!) одного з братів мають за «білу ворону», певно не лише за вроджений дефект мовлення й відхилення від нормативного поводження, а через те, що «не такий, як усі» за ознакою надто (як на погляд оточення) зависокої моралі. Чистота, як і Правдивість, ніколи й ніде не були «до двору». «Надмірне» (а хто визначає міру?), з погляду пересічних, прагнення самовдосконалення зазвичай сприймається як спроба вивищення над іншими: відібрання божественної квітки – покарання за зарозумілість, котрої фактично не було…

Імпонує присутність думки про молитву як подяку, а не прохання; так само – про ієрархію запитань: слід віддавати перевагу тим, на які трудно шукаємо відповіді, а не тим, з якими «немає проблем».

Важко не погодитись із поширеною думкою, що ознакою якісної словесності є з’ява апперцептивних спалахів, як-от: бути святим означає за будь-яких обставин виявляти правдивість. Не на показ – а для себе, тому, що іншим ти бути не можеш.

Так само з символічним поняттям «Рай»: туга за ним – прагнення знайти Космос як бінарне утворення – гармонію внутрішню, суголосну із зовнішньою. Не можна пройти повз такий аксіологічний компонент, як символ троянд покійного святого: духовна синергетика тих, кого ми любили й любимо не пропадає – вона цвітом нев’янучим квітне.

Смачно, дуже смачно все, що торкається мистця пана Карла. Одна з думок: відтворити в зображенні Час здатний лише той, хто перебуває з ним у такому ж природному зв’язку, як риба з водою, як птаха з небом… А як мені кортить розпитати Автора про те, як вона сама реагує на запах малярських фарб, коли розчиняє двері робітні: так само, як Марта, чи інакше?

Бере, відверто кажучи, за живе образ Прозорого моря спокус із Трояндовим островом, котрий слід заслужити…

А ось із призабутого дитинного часу випливла щемна постать «Собаки-вовка», котра

надзусиллями долає морок, залишаючи позад себе люмінесцентну сентенцію: Зло – річ необхідна, бо Добро має «сталити» Дух у борні з ним.

«Історії» підтверджують і укріплюють припущення, що Буття просякнуте каузальністю: ніщо не стається без причини, навіть … дощ (у прямому й переносному значеннях).

А ще, якби склеїлася довірлива розмова, може, й наважився б розпитати про делікатне й водночас не відоме жодному з чоловіків: що означає для жінки хотіння бути дощем? Являти нове життя (дощ + земля = нова парость), або щось інше?

Як добре, що Матіяш спонукає до роздумів про божественне серед нашої безпросвітної заземленості, зокрема про те, що в будь-якому віровченні йдеться не так про Богів, як про звичайну людину, яка, прагнучи гідно прожити (й так само померти), має докласти зусиль, аби позбавитись ознак зарозумілості й нарцисизму. А задля цього слід запровадити режим нещадного самоаналізу й самоконтролю, аби усвідомлювати етапи на шляху самовдосконалення – зростання вгору над слабостями суто людськими – до надлюдського, що зрештою і є ознакою Правдивої Людини.

А «вічна» тема – про Любов! Яким воно є, це давнє й водночас завжди актуальне почуття?! Писати про нього – і складно, і просто. Чому? Може тому, що цей духовний подарунок Небес є і зрозумілим, і водночас незбагненним?! Звісно, писати про це слід не складно-плутано, а просто (як це робить Дзвінка Матіяш). Втім, кожний Майстер знає, яких неймовірних зусиль потребує ця «простота». Так само щодо мандрівки в царину підліткового кохання, де не ходиш, а літаєш десь під золотавими хмарками в синьому безмежжі разом із прозорими кульками кульбаб…

А як же тепло стає біля серця!, коли формулюєш відповідь на простісіньке риторичне запитання: до чого йде у бездітного подружжя, коли вони починають бачити однакові сни?

Читаю й думаю: чого це так пізно прийшло до мене розуміння того, що жіноче ім’я Ія в своїй семантиці вже містить можливість поєднання двох сердець (Вона і Я). А ще прозрів: ми є нічим, якщо не носимо в собі метафоричну сіль… Може, саме наявність якісної «солі» Автора і надає цим «історіям» індивідуально-особистісного, неповторного присмаку…

Тож, смакуймо «солену» самобутність шляхетного «кухаря» від української словесності –Дзвінки Матіяш!

14.04.2015

ЕСТЕТИКА В КАТЕГОРІЯХ МОНОХРОМУ (Матіяш Дзвінка. День Сніговика)

ЕСТЕТИКА В КАТЕГОРІЯХ МОНОХРОМУ
(Матіяш Дзвінка. День Сніговика. – Брустурів: Дискурсус, 2014. – 224 с.: іл.)

Усі разом і кожний осібно долаємо крізь повсякдення свій шлях, на котрому – чимало знаків-символів. Дехто знається на цьому фахово, дехто – інтуїтивно, та більшість цього не помічає, і загалом цим не переймається. Серед тих небагатьох – сучасні українські письменники, зокрема Дзвінка Матіяш, яка органічно вписала символи монохромних тонів (білий, сірий, чорний) у філософську концепцію казково-фантастичного твору «День Сніговика» (2014).

Білий (святість, чистота, правдивість, Рай тощо) і чорний (гріх, бруд, брехня, пекло тощо) з погляду теорії моралі, є бінарна опозиція, полюси, енергетика котрих різнозаряджена, а відтак вони відштовхують і заперечують одна одну. З погляду ж кольорознавства, білий і чорний є передумовою утворення похідного від них сірого тону.

Кожному живописцю відомо, що білу фарбу на палітрі слід оберігати від забруднення. Наприклад, виконуючи чорно-біле зображення (грізайль), слід застерігатися від потрапляння в пастозну масу білил навіть найменших доз «сажі газової» (чорний пігмент): готуючи сірий тон, найдоцільніше – чистим мастихіном відокремити частку білої фарби та на вільному місці палітри змішати її з чорною.

Попри символічне взаємне заперечення, з волі маляра ці фарби легко змішуються. Певно, так само в системі координат людської моралі: дитина народжується чистою й безгрішною, але згодом потроху «забруднюється»… Чимдалі – більше. Отак і утворюється сіра антропоморфна істота. Разом – сіра маса; в тоталітарних суспільствах – як критична, в демократичних «сіра» частка не впливає на загальну суспільну мораль.

Якщо ж провести паралель між морально-етичним станом соціуму й малярським полотном (у монохромі), то знайдемо чимало спільного: місця, заповнені сірою фарбою, ще можна зняти мастихіном і протерти ганчіркою, щоб затим покласти білий тон. А от із чорними – проблема: слід чекати їх остаточного висихання (те саме – вмирання), аби перекрити білилами.

Диктатора Макабрія (чорний) неможливо перетворити на добродійного правителя: додавання чи намагання перекрити білим (моральною чистотою) неминуче перетворить його на сіру істоту. А от сіре оточення – Директор математичної школи, Інспектор, охоронці-наглядачі, а також підлітки Барб і Барбі, Лана та інші очищуються від сіризни, повертаючи своє справжнє людське обличчя. Чорні особи – невиправні. Вони мають або зникнути (збігши потайки з країни), або… вмерти (засохнути , як пляма фарби), звільнивши місце для білого та інших веселкових кольорів.

Здається, така герменевтика має право на життя.

19.04.2015

ПЕРЕКЛАДНА ЗБІРКА ПОЕЗІЙ ЯК ПОДІЯ (Твардовський Ян. Інша молитва: вибрані вірші / пер. з польської Дзвінки Матіяш.)

Беру до рук цю малинову книжечку і відчуваю якесь дивне тепло… Спершу не розумію звідки воно, але згодом здогадуюсь – то складена теплість: світло-усміхненого богослова Яна Твардовського, палкої й сумлінної трудівниці на ниві Слова Дзвінки Матіяш та упорядника й очільника видавничого колективу А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА – правдивого подвижника Івана Малковича. Читаючи, невільно відчуваю, як в мені, ніби народжується особливий семіотичний ґрунт, на котрому з посіяного збіжжя поетичного мовлення проростає Сонячний Знак Щиросердності видатної особистості – Яна Твардовського, про якого невідь чому хочеться сказати щось латиною. Автор є Spirans (лат.– той, хто видихає), хто творить метафоричні дивообрази in brevi (лат. – стисло, лаконічно), що негадано входять у твоє Я, поселяються й живуть там, як удома, й не дають тобі спокою, підштовхуючи: «Зростай!»

Перегорнувши останню сторінку «Іншої молитви» Яна Твардовського в перекладі Дзвінки Матіяш, відчуваєш, як у свідомості постає умоглядний знак CONTROVERSIA (лат. тут – внутрішня суперечливість), під яким, певно, перебував як автор, так і перекладач. У бутті священник і поет неминуче приречений бути бінарною, а в словесному образотворенні – контраверсійною особистістю, бо Небо і Земля, Дух і плоть – категорії непоєднувані.

Щодо перекладання: як Сергієві Єрмоленку, Лесі Демській, так і Дзвінці Матіяш, поза сумнівом, відомо, що абсолютного, тотожного перекладу немає й бути не може, позаяк мова кожного народу є етногенна система понять. Перехід із одної в іншу містить ризик не втриматись на межі фахово можливого й схибити на манівці переспіву, себто вільної перекладацької інтерпретації. Але ж, віриться, що такого не сталося, бо рівень сумлінності й морально-етичної відповідальності перекладача не ставиться під сумнів.

І ось, рідною для українців мовою постає духовно-змістова констеляція рис Того, кому «болить істина», хто «не взиває імені Господа намарно», «не полює на красиві слова…», не є надто впевнений», «не відкладає мовчання на завтра» і зрештою «не любить любов’ю меншою за любов».

Отже, маємо не просто книжку перекладної поезії, а – ПОДІЮ в українському культурному просторі. У Добру Путь тобі, збірко-чайко! – під малиновими вітрилами – по Книжковому морю України!

24.04.2015

ІВАН АНДРУСЯК «СТЕФА І ЇЇ ЧАКАЛКА» (Андрусяк Іван. Стефа і її Чакалка. Дівчача повістина.)

Упродовж останнього десятиліття маємо відчутні зрушення в українській культурі – активне створення літератури для дітей і підлітків. Поза сумнівом, той, хто визнає сентенцію: «Народ, який не забезпечує юне покоління якісною літературою, – не має майбутнього», промовляє істину.

Одним із тих, хто розділяє цю безальтернативну думку, є український письменник із когорти «дев’ятдесятників» Іван Андрусяк.

Ще років 8 тому побачив світ справжній витвір любови до малюків – «Стефа і її Чакалка. Дівчача повістина» як факт успішного об’єднання творчих зусиль письменника, художника-ілюстратора (Ярослав Коломійчук), дизайнера (Ольга Московченко) та видавничого колективу «Грані-Т», що породили естетично привабливу й змістовну книжку як незамінний засіб розвитку дитини.

Творчий задум автора, певно, полягає у зведенні в ціле казково-розважального, виховного, пізнавального, національно-патрітичного й духовного компонентів, котрі в змістовому просторі тексту переплітаються і взаємодіють одне з одним, динамізуючи читацьке сприйняття.

Перше, що привертає увагу – це особливості мовлення оповідача-наратора (не автора) – розкута розповідь розвиненої сучасної дитини 5 – 6 років, що покликана забезпечувати необхідну довіру між тим, хто читає, й тим, хто слухає («татійка», «мамійка», «бабусійка», «сестрійка», «авторитетик» тощо). Як тут не припустити авторського «списування з натури» усіляких дитячих казусів, калямбурів, редукацій (наприклад, Лізине нерозуміння поетичних метафор: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, / на вишнях тих, які оспівував Шевченко»). Ім’я неповторного Богдана-Ігоря Антонича при тому вжито аж 6 (!) разів, Тараса Шевченка – 2, Миколи Миклухо-Маклая та Олександра Олеся – по 1. Завдяки такій комулятивності (свідомому повтору) дітлахи 5 – 7 років вже знатимуть вітчизняних майстрів слова й матимуть можливість у подальшому визначити свої читацькі пріоритети.

Дуже не зайвими є практичні поради страхопудної Чакалки (персонаж слобожанського фольклору) дітям щодо орієнтації в лісових хащах, а роз’яснення відмінностей між викладачами вищих та загальноосвітніх шкіл не може не викликати усмішки у читачів-батьків. І цілком справедливим є зауваження (знов таки для дорослих) про недоладне запровадження в нашій освітянській галузі кредитно-модульної системи («модулі» – «дулі»). А ще те, що кожний має обрати СВІЙ шлях: Чакалка (невдалий науковець-педагог) могла б, певно, бути непоганою шкільною вчителькою, натомість як експериментатор вона – казкова страшилка.

Не можна не помітити декілька виразних алюзій (іронічні натяки) – «руїни школи» (забалакані реформи вітчизняної освіти), а також – «Великий Бабай» комуно-більшовизму, портрети котрого висіли по всіх владних і кабінетах та класних кімнатах… Є й важливі поради-настанови «між рядками»: страх – поганий супутник, його слід долати, а до віровчень різних народів – ставитись з повагою й розумінням їхніх духовних потреб.

Загалом же, маємо чудову книжку, котра може стати в добрій нагоді в кожній родині, де є малюки, які вже за десяток-півтора років будуть громадянами Української держави.

03.05.2015

ЩИРОСЕРДНО Й ЗВУКОПИСНО – ДЛЯ ДІТЕЙ (Андрусяк І. Чупакабра та інші зайчики. Усе солодший сад)

Ми – діти і дорослі – щохвилі перебуваємо у світі звуків. Фон як звукове тло – є феномен реальної дійсності, що обгортає нас із зовні й легко проникає всередину, зумовлюючи наш психічний стан: він впливає на емоції й почуття, мотивує з’яву приємних або відразних пригадок, прокреслює асоціативні паралелі тощо. «В ідеалі, – стверджує Анатолій Ткаченко, – художня мова має сприйматися не тільки візуально, а й на слух, у живому інтонаційному звучанні, []( що – В.П.) програмується інтонаційними імпульсами, закладеними автором…»

Та хіба ж можуть письменники не брати це до уваги?! Беруть. Та ще й як! А дехто досягає неабиякої майстерності у використанні направду невичерпних фонічних ресурсів рідної мови – в художній літературі загалом і – віршових творах для дітей зокрема.

Досвідченим майстром організації фонічних засобів у творах для малечі є Іван Андрусяк. У цьому неважко переконатися: взявши до рук книжку про Чупакабру, філолог легко виявить тут цілий комплекс засобів звукопису (живописання звуками), таких як: асонанс (повторення однакових голосних), омонімію (однаковість звучання при розбіжності значень), паронімію (зближеність за формою різних за значенням слів) тощо. Та все це – «технічні» засоби т.зв. плану вираження, що перебуває у тісному зв’язку із планом змісту. Обидва ж пляни, детерміновано авторським задумом, котрий неможливо реалізувати без синергетики Любові до адресата – дитини як такої.

«Лапатий сніг ла-падає, / лопату засипа – / нехай його лопатою / ніхто не зачіпа…» (вірш «Обурений»). Маємо свідомий сплет асонансно-омонімічних явищ задля створення захоплюючого (для дитини) художньо-образного ефекту: в межах однієї предикативної одиниці вжито прикметник «лапатий», з яким у асонансному перегуку перебуває авторський новотвір «ла-падає» (що може бути прочитано, як «лапами (шматами) падає».

Оскільки дитині властиво гратися (специфічна вікова форма пізнання дійсності й інтегрування в неї), то вона, поза сумнівом, зауважить і уподобає запрограмовану автором атракцію (тут – гру-розвагу). А ще – показово, що автор не нав’язує комічно-сміхові смисли через «чудернацькі» звукосполуки (лап-, лоп-; зас-, зач; сип-, чіп- тощо), а дає дитині можливість самій відчути їх. І це створює значно більший ефект у практиці естетичного виховання малюка.

А от – у вірші «Пригода»: «… Дуб: прусь! / Гілка: хрусь! / Киця дуба ніжно: кусь! / Ще й хвостом по дубі: лусь!...» (пр-усь, хр-усь; кусь, лусь). Або – звукова гра фонемами новотворів, семантика яких сама вже по собі не може не привабити: «Звірокоцький котозвір / із вікна / хижо визирнув надвір…» («Проблема»).

А ось і – виразна патронімічна атракція: «доня в садочку / яблук шукала / і поміж яблунь / за-я-блукала» («Яблука»). Гіпотетична етимологія авторського новотвору «за-я-блукала така»: дівчинка, ніби пояснює: я «блукала» поміж яблунь (що зазвичай дуже приємно робити), і вдала (граючи), що загубилася. Подібного живописання звуками в Івана Андрусяка – чимало.

Ми всі зичимо нашим дітям добра. Й оскільки вони – майбутні громадяни, то справа належного виховання (вагомим чинником якого є читання доброякісної книжки) є справою українського державотворення. Принагідно згадаймо мудрі настанови Андре Моруа: «Створюймо нашим дітям гарне дитинство! …Країна, де діти нещасливі, буде врешті роздерта, знищена вибухом у дорослих… Бо найдикіші ненависті постають на ґрунті скривдженого дитинства!»


Віриться, беззастережно віриться в те, що Автором щойно прочитаної книжки рухає щиросердне почуття на ймення Любов до тих, кому вже в недалекому прийдешньому належить повернути життя на краще.

06.05.2015

НАПЕРЕДОДНІ ЗУСТРІЧІ З ІВАНОМ АНДРУСЯКОМ (роздуми викладача)

Не можна не визнати той факт, що українська література кінця ХХ – поч. ХХІ ст., яку ми називаємо альтернативною є складною, як для старшокласників / студентів, так і осіб із чималим читацьким досвідом.

Зрозуміло, на це є вагомі причини, розкриття яких могло б стати предметом не одної дискусії. Одна з них лежить на поверхні – це протест молодих інтелектуалів проти «розжованої й покладеної до рота» писанини за настановами «балухатих мистецтвознавців» (Василь Стус) в діагоналевих галіфе – тексти для «широких народних мас, що впевнено крокують до...». Новітні нонконформісти від літератури, мовби, волали на весь світ про те, що категорично не згодні з практикою масового продукування просякнутої компартійністю «жуйки», що не приймають спрощеної до примітиву словесності, призначеної для зомбування й дебілізації умів. Певно, це – одна з передумов котроверсійності у новітньому літературному процесі, а контроверза неминуче породжує нове. Хіба ж можна таке не вітати?!

Однак, усвідомлюючи це, вчитель середньої та й викладач вищої школи стає таки перед методологічною проблемою: на якій таці і в якій оздобі подати насправді глибокодумні твори непересічних авторів «доби перемін» (Іван Андрусяк) – Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Юрія Іздрика, Івана Андрусяка, Сергія Жадана, Анатолія Дністрового, Леся Подерев’янського, Ірени Карпи та інших? Молодь стикається з безліччю стилістичних, підходів і засобів творення образності: ампліфікації (нагромадження виразів), анаколуфи (синтаксична неузгодженість), апорії (нездоланні суперечності…), парадокси (ефектні несподіванки, що суперечать загальноприйнятому…), ремінісценції (схожість з іншими творами), інтертексти (міжтекстуальні утворення) у поєднанні з пастишем (підробка інших стилів) – під знаком потужної ризоми (настанови на руйнування застарілих структур)… Усе це потребує кваліфікованого пошуку ефективних способів впровадження цього масиву постмодерних мудрацій у не такі вже й ємні уми учнів / студентів. Отут і постає старе, як світ, питання: ЩО РОБИТИ?!

Найдоцільніше, як на мене, – твердо стати на позицію неопозитивізму, відповідно до якої новітня література має виконувати націотворчу функцію (Роксана Харчук) і схилитися до теорії деконструкції, що стверджує плюралізм і рівноправність інтерпретацій (на противагу герменевтиці…).

Зрозуміло, на заняттях із історії сучасної української літератури молодь слід передусім заохотити й показати підходи до вдумливого прочитання текстів і підтекстів насправді непростих творів, однак при тому дати повну свободу щодо їх тлумачення.

Головне – призвичаїти молодь до читання та індивідуального чуттєво-раціонального осягнення твору як цілісного й водночас багатозначного артефакту.

Припускаю, що у колег можуть бути інші думки… І це добре – можна подискутувати.

А ще, цікаво: що думають з цього приводу письменники?

18.05.2015

«ТРЕТІЙ СНІГ» – ДЛЯ ГІДНИХ (Андрусяк І. Третій сніг: повість-казка)

Чи потребує школяр молодшої ланки авторської казки? Чи не є це додатковим навантаженням на дитину, яка й без того «не має продиху»?

Ні, підручник і художня книжка – різні речі: сучасний письменник, що пише для дітей (не «дитячий письменник»!) поєднує в собі якості цікаво-захопливого оповідача і мудрого педагога. Саме таким є автор «Третього снігу» (2014) Іван Андрусяк, який (як видно з тексту) переконаний, що нинішній молодший школярик спроможний сприймати мову знаків-символів: ліс – «дивна і красива країна» – поза сумнівом, Україна.

Немає сенсу переповідати зміст твору, однак варто хоча б пунктирно позначити те, що в художньо-образний спосіб розкриває дитині ця книжка.

Завдяки доступній і зрозумілій мові школяр довідається про болючі й надзвичайно складні етнокультурні й морально-етичні проблеми і взаємини різноспрямованих верств нашої країні, де живуть не лише ті, що її люблять і доглядають (їжак Петро, заєць Микола, дрозд Марко, білочка Катерина та ін.), а й ті, хто її топче, руйнує й принижує (родина ведмедя «ґосподіна Дмітрія», що розмовляє суржиком – чудова алюзія для батьків). Та письменник іде далі – на хама внутрішнього є вкрай підлі й ненажерливі дикуни з поза лісових теренів… Хоч книжка й була створена до буремно-трагічних подій кінця 2014 – 2015 р., проте кмітливі українські дітлахи в постатях облавників зі зброєю таки впізнають найманців-ординців не лише за бандитськими вчинками, а й за тим, що вони гавкають чужинською мовою про «трупи», займаються викраденням і продажем у неволю, при тому вживають такі слова, що від них «у роті гидко, як від здохлої миші, яка три дні пролежала на сонці».

У простий спосіб автор доносить надзвичайно важливу думку про природу рідної мови, словами якої «можна смакувати», і навіть … жартувати термінами – «гуманітарій» і «бестіарій» (від лат. bestiarius – звіриний; середньовічні твори, в яких описували звірів в алегоричному їх тлумаченні), що з уст героїв сприймаються як пароніми. Саме у такий жартівливий спосіб пам’ять дитини, ймовірно, зафіксує дефініцію цих термінів.

Знайшлося й місце для мудрої настанови шанувати дружбу, і за будь-якої скрути не вагаючись допомагати другові; а ще – вміти забувати колишні образи й виявляти людяність до дітей кривдників перед загрозою великого лиха.

Цікава розповідь про лісові школи навіює думку про важливість отримання системної освіти через сумлінне ставлення до навчання. А ще – про совість, без якої неможливо бути в гармонії серед вузького й ширшого оточення. І це – далеко не повний перелік добрих порад і настанов юному читачеві, котрі мають закріпитися у свідомості на подальші роки, а згодом – перетворитися на моральні принципи та імперативи.

Й насамкінець – про знаки-символи снігів, значення яких діти розкриють разом із батьками: перший – то майже й не сніг, а так – опади, що спричиняють брудну мокву й відповідне почування. Другий – тримається трохи довше, але також тане на мутну воду, завдаючи чимало життєвих прикрощів. Ці сніги (читай – випробування) треба витримати, аби ЗАСЛУЖИТИ сніг третій – той, що несе стабільність і гармонію буття.

24.05.2015

АКТУАЛЬНІ ЗМІСТИ ВІНТАЖНОГО РОМАНУ (Андрухович Софія. Фелікс Австрія: роман)

На різних кресах живуть по-різному. У кожного племені-етносу-народу – все своє, як реалії, так і ілюзії. Маємо штудерну картину «щасливої» Австрії часів Франца Йосифа І – з виразними світлотінями взаємин різноспрямованих осіб, у яких життя склалося так, як МОГЛО скластися.

Суто людська потреба: вигадувати міти, будувати замки з піску, блукати в хащах фатаморган, лябіринтах симулякрів тощо … У тварин, птахів і звірів такого немає. Так само – не існує й феномену апорії (безвихідь) як смертельного переплетіння жіночих доль і властивостей: святості й гріха, чистоти й бруду, обов’язку й безвідповідальності…

Автор має рацію: усунути це може лише Полум’я Очисне.

Читання мотивує думання. Індивідуальне. І от чомусь мені вимальовується семантична паралель: «зефірна» Аделя – «згливілий сир», а дім з вітражним дахом – оселя амбіцій на драглистому болоті бруду й нечистот.

Попри плями й кавалки болота на килимі, променади прусів і стоног, збіговиська плюскви під сіризною постільної білизни в оселі Іванки та Йосифа, помешкання Аделі й Петра (котре зусиллями Стефи могло б бути взірцевим у «щасливій» Австрії) наприкінці роману справляє вкрай гнітюче враження: вразливий читач, певно, відчув би сморід застояного уриналу «благородної Аделі», якби її ноцник не виносила сумлінна служниця-посестра (системне приниження /самоприниження обслуги).

Ні, чоловікові несила втямити складно-витонченого феномену «сплетених стовбурами» «занедбаних» доктором Анґером дівочих доль… Вони незримо – під знаком огню: з полум’я почалося і полум’ям скінчилося.

А ким був цей Анґер: успішним ученим-медиком чи божевільним, що рухався стежками хворої підсвідомості крізь чорну снігову заметіль? Ніби й замело… Та ні – з «пожовклого листа» «розчулена» Стефа (для котрої доктор – «єдина людина на світі, яка…») навіть по смерті отримує від нього приниження через розкриття правдивого до неї ставлення («як пес, сторожує біля мого смертного ложа…»).

Скільки ж бід і випробувань упродовж невідь якого історичного часу має впасти на нас, аби прийшло таки усвідомлення, що то все – Небесне напучування на шлях Щирости і Взаєморозуміння, Правдивості й Чесності у всіх наших земних виявах?!

Читання насправді мотивує думання…

Слід визнати: Автор свідомо / несвідомо підштовхує читача до філософської

автоекзегези (роз’яснення, тлумачення смислових локусів самому собі). Ключовим компонентом цілого є, поза сумнівом, концепт ілюзорного, що в романі вербалізовано досвідченим творцем фікцій Ернстом Торном: «…все наше життя – ілюзія (…). Проте найнеприємнішою ілюзією є магія».

Мудрість Автора – у тому, що дає волю читацькій екзегезі, котра веде до усвідомлення всезагального маніпулювання свідомістю. Торн – ілюзіоніст відкритий, а от Анґер, Йосиф, Петро та інші – камуфльовані. Кожний із них продукує оману по-своєму, відповідно до здібностей, можливостей і цілей. Мотиви також різні – егоїзм, страх самотности, суперництво, прагнення вивищення, аби не бути приниженим сильнішим тощо.

Хіба доктор Анґер не творив ілюзію милосердя (удочеріння дівчинки Стефи по загибелі в пожежі її батьків) з доданням егоїстично-підступного елементу так званої «дресури»? І чи не кмітливість пристосуванця дозволила здібному студенту-медику Йосифу вигідно перекваліфікуватися у священослужителя, а фактично – маніпулятора в просторі вже створеної ілюзії спасительних можливостей християнського віровчення? Сьогодні ж будь-яка освічена й незаанґажована людина не може не визнати рації Фрідріха Ніцше щодо ролі й значення Біблії, котра «заперечувала право сильних особистостей творити прогрес», натомість ставала на бік слабких, недолугих, ницих і безпорадних («релігія рабів»). Таке віровчення вигідне правителям тоталітарних режимів. Пригадаймо, як комуно-більшовицькі ідеологи ліпили ярлик натхненника й теоретика фашизму на автора концепту надлюдини, переконливо вибудуваному у творі «Так казав Заратустра», при тім сором’язливо замовчували факт плідної співпраці з нацистами Німеччини та узгодженого з ними старту Другої світової війни.

«Купи паперових фігур», виготовлених професійним репрезентантом «розмаїття міжнародних штукмайстерів у заграничний спосіб» Ернстом Торном, – це сукупність окремих ілюзорно-магічних витворів, співвідносних із красномовними проповідями о.Йосифа у в’язничній каплиці. Бо він, певно, усвідомлював, що «ескулап» – то лише служитель, а «пастор заблуканих душ» – володар, вільний провідник, якому попри «святість» – «ніщо земне не чуже».

Скульптор Петро у властивий йому мистецький спосіб творив… надгробні мармурові ілюзії, перебуваючи в чудернацькій фаховій зарозумілості: «Я завжди думав, що обертаю людей, які відходять, в камінь і так допомагаю їм залишитись серед нас. Вони ніколи не були для мене холодні й неживі. Я чув, як б’ється їхнє серце…»

Виходить, якщо в певному соціумі як спільноті кожний продукує свої ілюзії, то чи не є такий соціум фікцією? А, може, не всі є ілюзіоністами? А продуцентів реального є достатньо, щоб мати таки здоровий і правдивий розвиток суспільства?

02.05.2015

У СВІТАХ СВАРОЖИХ – МИНУЛОГО Й СЬОГОДЕННЯ (Корній Д. Зворотній бік темряви: роман / Дара Корній.)

Сварожий Всесвіт з безліччю світів, наскрізною взаємозалежністю і складністю відносин смертних і безсмертних, поділом персонажів на «світлих», «темних» і «сірих» – отаке загальне тло, на котрому відбувається самовизначення сімнадцятирічної Мальви – головної героїні дилогії Дари Корній.

Однією з глибинних контекстуальних думок-смислів є авторське припущення ймовірності збереження й існування світу наших Предків у паралельних часопросторах, а відтак – і розуміння того, що нічого – від Початку й донині – під знаком Священної Сварги не зникає, а продовжує жити й перебувати в онтологічній рівновазі: Світло протистоїть Темряві, забезпечуючи необхідну стабільність Світобудови, «…обаполи Білобог і Чорнобог перуняться – і ті Сваргу удержують…» (Велесова Книга) – взято автором за епіграф до першої книги.

По-мистецьки витончено розроблено аксіоматичні положення про неоднозначність як субстанції Світла, так і Темряви, відповідно – характери і вчинки Богів, які за певних обставин виявляють суто людські якості й риси, а смертні – не є порохом під їхніми ногами: у всіх сущих – своє призначення.

Цілком чітко виявляється позиція автора щодо когорти «сірих» (ніяких, індиферентних): за гострого протистояння – краще ненависть, аніж байдужість, відстороненість.

Не можуть не підкупити штудерно розроблені романтичні авторські знаки-символи, як-от «Світ Замерзлого Сонця» – то, певно, Україна недавнього тоталітарного минулого: багатьом заземленим із «синицями в руках» наші дисиденти-шістдесятники здавалися «ловцями журавля», що «малює веселки» (Д.Корній).

Наскрізною, надзвичайно актуальною думкою, є сентенція про Чесність, Щирість, Правдивість як аксіологічні категорії, що були, є і будуть правочинними у всіх світах і часопросторах, а безсмертні, що несуть зло – не такі вже й страшні для тих, хто має чисте сумління: «… темним важко давати лад зі смертними, коли ті не хочуть, щоб їх прочитали, а от читати «братів по крові» дуже легко».

Ідея багатства і різноманітності буття, неоднозначності кожної особи, яка має і аверс (лицевий бік), і реверс (зворотній), виражена у простій гуцульській приказці: «Одна сторона жасна, друга – красна».

А ще у творах є чимало інтелектуальних родзинок в обгортці материнської любові до дитини, яка згодом стає особистістю… Мала дівчинка Мальва замість займенника «я» наполегливо вживала – «ми»: одне «я» – іманентне (внутрішнє, індивідуально-особистісне, для себе), інше – трансцендентне (що виходить поза межі її світу – для інших), разом – «ми».

Юнаки ж та дівчата знайдуть чимало нешаблонних роздумів про особисті й інтимні взаємини чоловіка і жінки, що, поза сумнівом, додадуть їм уявлень про непросте становлення родини як такої.

Не пройде поза увагою молодого читача й морально-етична настанова – за все, за будь-який гріх – малий чи великий – рано чи пізно доведеться нести особисту відповідальність.

Загалом же, твори Дари Корній в жанрі язичницького фентезі – чудовий подарунок допитливим і романтичним, мрійливим і розсудливим читачам будь-якого віку. Тож, приємних вам мандрів у світах Сварожих – минулого і сьогодення.

05.06.2015

ШЛЯХАМИ СВІТЛИМИ І ТЕМНИМИ – У ПОШУКУ СЕБЕ (Корній Д. Зворотний бік світла: роман / Дара Корній)

Якось малопомітно, дрібним шрифтом, на обкладинці подано напівімператив-напівпорада: «Обери на чиєму ти боці», проте це – і змістовий, і смисловий стрижень усього масиву авторської нарації (тут – розгортання дій-подій-вчинків відповідно до суто авторського мислення). Вибір неширокий – лише три Світи – Світлих, Темних і Сірих. Автор інтерпретує їх, а відтак – ТВОРИТЬ, аби разом із юною Мальвою побачити все теперішніми очима, аби осягти їхню неймовірну складність, якої не уникнути.

Автор ЗНАЄ, що вибір – завжди індивідуальний, а перебування в бутті кожного з нас – це низка виборів. Трилогію про «зворотні боки…», певно, адресовано підліткам, бо дійшовши межі, за якою дорослість, кожний стає перед необхідністю самовизначення…

Чи можна замінити вибір «правильністю» життя? В жодному разі! Бо хто виписує ті правила?! Їх безліч, і вони різні… Часом, суперечливі… Серед лісу правил можна й заблукати – втратити орієнтири, заплутатись, опинившись сам-на-сам із невідомістю… Слушна думка: саме невідомість – страшить, пудить-жахає, змізернюючи людську душу. Як-от – у Світі Темних – вічні надземні сутінки БЕЗ НЕБА, звідки може впасти що завгодно, заскочивши і поставивши непідготовленого (незахищеного) віч-на-віч із невідворотністю… Так, дійсно, причина ймовірної згуби – незнання її витоків і брак часу на мобілізацію.

Натомість у Світі Світлих – по-іншому: людина сприймає складну ситуацію зором за наявності світла – від НЕБА, і БАЧИТЬ усе, як є… Сам факт наявності етерного простору вже надає впевненості, віри в свої сили. Саме – у свої… Автор наголошує на аксіологічності індивідуально-особистісного досвіду: усе слід пізнавати самотужки, а не сліпо брати на віру знання й досвід, здобуті іншими, бо в тебе все те буде вторинне.

На часі, ой як на часі актуалізація віри Предків у посмертне переселення Душі в нове тіло. Дарма, що заземлені на фізичному сприймають це як знак-символ… Втім, навіть вони навряд чи віднайдуть у собі сміливість заявити про відсутність рівня метафізичного.

Також дуже вчасною є художньо-образна розробка патерна «проклятого», який є не більш, ніж ємність для залишків змізернілої душі, котра перебуває у страху перед остаточним зникненням у безвісті-ніщоті.

Є про що поміркувати – і дорослим, і підліткам. Хоча б про наш Світ Єдиного Бога – який він: світлий? Темний? Сірий? Скоріше – останній як проміжний між першими двома. Саме цей світ продукує кандидатів у прокляті. У темних – залізна дисципліна й табу на Любов; у світлих – культ Любові, а у сірих – необмежене панування фікцій, що видаються за ідеали, імітація творення, котре зрештою виявляється тонко продуманою програмою руйнування… Тут, Сірому Світі, свідоме / несвідоме смертовбивство є «зрідним» його природі, втім поза цим світом, «природна смерть» і «вбивство» – категорії контроверсійні.

Читаючи, усвідомлюєш, що Автор настільки згустив накопичену віками мудрість, що її стане на безліч рерайтингових інтерпретацій. Як от не погодитись із тим, що не біда, як хтось виявиться темним, а справжнє лихо – якщо він сірий. А надто – у сфері чуття: сірі відкидають Любов, як щось протиприродне, надаючи перевагу інстинктам, котрі на відміну від emoveo-захоплення (лат. емоційне…), не туманять розум. Відтак, вони завжди вершники на конях ratio (лат. раціональний розум як орган розрахунку).

І ще: кожний про себе знає: бува ні-ні та й закортить-припече-забагнеться чогось, та так, що й здоровий ґлузд, мов чорт від ладану, чкурне й сховається у псячій буді. От тут – стережись, аби сірий тобі хребетину не переламав! Звідси – Припекало – суперконтактний друзяка-приятеляка для всіх і кожного.

Не може не заімпонувати авторський концепт «безсмертний»: Предки наділяли Богів людськими властивостями… Як і смертні, вони могли хибити й помилятися, тож слушно зауважено, що їм варто подеколи дивитися на себе самокритично, уникаючи самовпевненості, що породжує самозакоханість, пиху…

Пронизливо актуально заявляє про себе й проблема культури мовлення: образно подано епізод бенкету у храмі Чорнобога з нагоди повернення Стрибога, де юнку Мальву мало не задушили брудні слова. І це – у Світі Темних…

Доцільно актуалізовано проблему кармічного поєднання доль світлих із темними (Птаха – Стриб): Любов для них – покара чи випробування?!

А категорія Вічності базується, певно, на РІВНОВАЗІ Світла і Темряви? І достеменно знає про це лише Мара (Марена, Морана)?

Є й привід для роздумів про геополітичні змагання: суть не в тому, щоб підкорити те, що взмозі, а – в тому, щоб навчитися з цим жити. Сила не в підкоренні й пануванні, а – в порозумінні й творенні синергетики життя.

Нашому ж юнацтву конче слід узяти до уваги зміст Оберега «Вужич» – символу нашого зв’язку з Предками.

А ще у романі є багато-багато чого, що заімпонує вдумливо вимогливому читачеві. Отже, в Добру Путь шляхами смислів захоплюючого твору Дари Корній!

22.06.2015

РОЗКОШУВАННЯ У ВІДБИТКАХ ВСЕСВІТУ (Чаклун. О. Калюжа: оповідання / Олег Чаклун.)

Книжки для малюків пише Любов – не інакше. Та все ж, трапляються й такі, що слід віднести до витворів Серця, наповненого Любов’ю.

Саме такою є напрочуд тепла, хоч і тоненька, книжечка Олега Чаклуна та художника-ілюстратора Юлії Пилипчатіної.

Існує чимало версій щодо походження сновидінь. Одна з них – це символічне вираження наших нереалізованих мрій, фантазій і бажань. А скільки їх у ранньому дитинстві! – не злічити. Згадаймо кожний себе: стоїш було посеред двору, обплутаний маминими настановами та застереженнями, під липневим небом – високим-високим і таким прозорим – аж Вирій видно: от якби відштовхнутися від землі, де курчата насіння дзьобають, і полинути разом із птахами дзвінкоголосими туди, де синь співає нечуваних пісень Вічності, туди, де Білий Світ із усіма його цікавинками, – наче на долоні! Може, тому ми й літаємо у дитячих снах?

Ось реальна калюжа води – що всю ніч поспіль падала з неба – відбиває саме ту недосяжну височінь, куди можна сягнути лише подумки або уві сні. Та дощ залишив не калюжу, ні – чарівний монітор, в який можна стрибнути й розкошувати досхочу в тих небесних блакитях, у незнаних світах… Що? Весь одяг у брудних плямах? – Яка ж це дрібниця у порівнянні з веселими мандрами по відбитках Всесвіту!

А ще, як чудово, що поруч є татусь, який знається на цих речах!

03.07.2015

МУДРА КНИЖКА ДЛЯ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ-ДОШКОЛЯТ (Сняданко Наталка. Країна поламаних іграшок та інші подорожі.)

Академік Іван Бех зауважив: «дошкільне дитинство – це виховний період, коли починаютьформуватися високі соціальні мотиви і благородні почуття. Від того, як вони будуть виховані в перші роки життя дитини, багато в чому залежить увесь її наступний розвиток». Динаміку зародження, зростання і ствердження таких мотивів і почуттів образно й цікаво подано українською письменницею Наталкою Сняданко в описі невеличкого періоду життя малого Матвійка, який за найліпшого друга має м’яку іграшкову свинку Параску. Побачити несподівані для батьків позитивні зміни у поведінці й характері хлопчака автор пропонує в досить оригінальний спосіб – крізь призму його снів.

Дещо про природу сновидінь: психоаналітики припускають, що вони «приходять» до людини не випадково, бо зазвичай пов’язані з нашими думками, проблемами й чуттєвими переживаннями. Тут – лише три «сновидні» історії, які змінюють героя.

Поза сумнівом, ця книжка народилася внаслідок серйозних педагогічних роздумів автора, які стануть у нагоді всім нам. Є чимало такого, над чим варто замислитись передусім тим, хто має дітей дошкільного віку.

От, у першому сні Параска переносить Матвійка до світу улюблених героїв мультфільмів, де, знайомлячись, він і всі інші називають себе не своїми іменами, бо у не залежному від дорослих світі снів діти отримують свободу, а з нею – право змінити своє ім’я на краще, якщо воно їм не до вподоби.

У другому сні, потрапивши в Країну поламаних іграшок, наш малюк знаходить підтвердження свого припущення, що бути руйначем украй ганебно, негідно й аморально. Там він дізнається, що найгірше для іграшки те, що вона, втративши якусь деталь, перестає бути другом її власника. Зрада ж їхніх взаємин може стати тим чорним зернятком, що дасть шкідливі сходи. Та добре, що є Тато Карло, який ремонтуючи іграшки, робить велику справу – відновлює їхню віру в нових друзів, здатних на взаємоповагу. А ще, цей давній знайомий дає й нам, дорослим, важливу настанову: не потакайте примхам дитини, купуючи все нові й нові іграшки. Такі діти не здатні отримувати насолоду від ігор. Слушні й такі думки: «Нові речі не завжди кращі за старі» або «найщиріша дружба в іграшки складається саме із першим її володарем»…

За сюжетом, між другим і третім сном свинка Параска «від’їздить» на «конґрес м’яких іграшок», де обговорюються проблеми поводження малюків із своїми «друзями»: на руйначів чекає покарання, а на чемних і шанобливих – винагорода й заохочення. Про це має знати не тільки дитина, а і батьки.

Уві сні відпочиває лише наше тіло, а мозок продовжує інтенсивно працювати: реальні здогадки-припущення Матвійки щодо певних огріхів і помилок набувають у снах особливої критичної ваги, змушуючи хлопчика докладати неабияких зусиль, аби змінювати себе на краще.

Педагоги стверджують необхідність похвали-винагороди для таких дітей, щоб закріпити їхні досягнення. Тож третій сон з Параскою – «щорічний великий бал-маскарад», що передбачає купу приємностей з елементами ненав’язливого виховання, за яких у малого хлопчика формуються навіть лицарські властивості: якщо назвався П’єро – будь люб’язний і ґалантний із Мальвіною. Запрошення ж на таке свято означає прийняття до спільноти «Клубу дитячого самовиховання». Отак!

Шановні батьки, якщо вам ще не потрапила до рук ця мудра книжка, віднайдіть її й неодмінно почитайте своїм малюкам.

05.07.2015

КНИГА, ЩО ПОТРЕБУЄ ПРОДОВЖЕННЯ (Жолдак Богдан. УКРИ: кіноповість)

«…стрепенися, народе мій,

од сплячки і в злагоді йди

до стягів наших (…),

не маємо нічого, крім смерті.

Але й та не страшна…»

(Велесова Книга, 7-д, 3)

Одразу – вільно-цивільне поняття українського патріотизму автор успішно наповнює конкретним змістом, котрий у свідомості читача перетворюється на феноменальну модель: бойовий Дух із квінтесенцією «Україна понад усе» – породжує неймовірну енергетику протистояння знахабнілому ворогові.

Нині пишеться велика Перунова Книга про нас, українців, що в незбагненних надзусиллях відстоюють свою національну Честь і Гідність. «Укри» Богдана Жолдака бачаться, як невід’ємний складник цього Літопису неабиякої знаково-символічної й художньо-образної вартості, що тяжіє до безсмертного епосу нашого народу. Ремінісцентними паралелями постають герої – міфологічні й легендарні, короновані й простолюдні – Кий, Щек, Горовато, Гатило, Святослав, Сірко, Дорошенко, Голота, Мамай, Виговський, Залізняк, Ґонта, Довбуш, Петлюра, Шухевич та чимало інших – знаних і незнаних…

Плине час, змінюється майже все – стратегія і тактика, зброя і обладунки, розмовна лексика і термінологія – незмінним лишається Дух безкомпромісної боротьби з ворогом, Дух, що будить свідомість, підносить відповідальність («Не я, так хто?»), а «тіло рве до бою»…

На початку читання складається враження, що книга – вервечка майстровито вибудуваних, експресивних новел, штучно припасованих одна до одної. Але вже невдовзі автор бере читача в облогу смислів, вводить до коло своїх героїв (Мічурін, Чупакабра, Хантер, Джура, Звіробій, Жорік, волиняк Вітько та інші), здружує їх із ним, а відтак робить його «своїм серед своїх»… І тоді попереднє враження фрагментарності переплавляється на просторово-текстову єдність, де для «укрів» виявляється замало традиційної любові до Батьківщини, вірності військовій присязі, дисципліни, відваги і стійкості – стають необхідними суперкмітливість, гіпервинахідливість, нестандартне мислення й ґрунтовні знання із сучасної хімії, електроніки, та кібердизайну.

Не може не захопити особлива фабульно-сюжетна динаміка, котра тісно переплетена з художньо-образною експресивністю, що підсилюється актуалізованою ЗМІ військовою лексикою, густо заправленою фронтовим сленґом.

Шалено обертається калейдоскоп гібридної війни: бувалий у бувальцях лейтенант за допомогою модернізованого локатора одноосібно знищує ворожий плавдесант, вкорочує віку бандитам із повними валізами доларових купюр, з підрозділом «молодняка» знешкоджує ворожу групу професійних розвідників, тихцем у нічній темряві з бійцями викопує й переносить дерево як орієнтир для ворожого пристрілу (внаслідок чого терористи гатять по своїх же позиціях), боєць Звіробій викриває шпигунку-велосипедистку, його ж побратим Жорік, вигадавши особливий спосіб стріляння з гармати, зупиняє цілу колону озброєних «лугандонів», а по тому вночі проникає в пересувну казарму ворогів і отруює ціанідом питну воду… І це – лише пунктирне означення шаленого кіноекшену, що чекає на реалізацію.

По завершенню читання стає шкода розлучатися з героями-відчайдухами, які вміють то вистрибувати з авто, що натрапило на міну, то ухилятися від автоматної черги, а то і «вмикати на потилиці третє око», а ще – не зрікатися рідної мови у ворожому полоні навіть тоді, як донський «казачок» йому арматурою вибиває зуби, а по визволенню з полону на вмовляння дружини поїхати до Австрії на лікування, обурюється: «Яка … реабілітація? … Я й так загоюсь, для мене найкращі ліки – фронт». Ось він, сьогоднішній зміст нашого знакового гасла «Україна понад усе».

Насамкінець, порада старшокласникам і студентам: читайте, осмислюйте й передавайте «Укрів» одне одному; прохання до Богдана Жолдака: не зупиняйтеся, пишіть продовження – такі твори підносять Дух! Це – головне.

08.07.2015

АБРИКОСОВИЙ ДУХ СЬОГОДЕННЯ (Якимчук Л. Абрикоси Донбасу: поезія)

Неймовірно: узявши до рук цю гладеньку книжечку в цупкій обкладинці із зображенням копра вугільної копальні як знака Початку (А) в червоно-чорних барвах прапора української національно-визвольної боротьби й передмовою з фотореверсом Маріанни Кияновської (у тих же кольорах), уже наступної миті відчуєш спалах як сигнал: такого ще не було! Про Донбас так ще не писав ніхто! Автор оригінального вступу має рацію: війна – це завжди реверс буття на межі життя і смерті, борні й загибелі (червоне і чорне) – розворот спиною до Людини. Відтак і я усвідомив, що писати про «Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук за усталеними штампами-стереотипами – продукувати бананову банальність, тому відмовився йти торованим путівцем аналізу поетичних творів. Бо яка ж це поезія? Це – ще один реверс, змісти котрого – хрипи-волання, котрі летять по вибухові, розтинаючи наші зворохоблені думки й чуття, що зрештою перетворюються на змисли (сприйняте нами з її, Автора, мислення…).

Наш час – час болю… Болять, ой, як болять нам терикони українських культурних здобутків, котрі трощать оті «вдихи-вибухи» «Градів», по яких сиплються з неба кавалки землі – у балки Сосюриного Де бальцева і на пшеничні поля Голобородькового Адріано поля! Болить усе, що руйнують ті, що не спроможні творити, вбивають ті, що не здатні народжувати. І цей біль є суголосний із болем Автора, в якому вона проглядає трикутну, скулену, у передчасних рівчаках-вирвах-перепинах рештку свого імені – «ба».

Не можна не відчути потужну синергетику заперечення війни в сукупній значеннєвості слів на позначення ПРИРОДНОГО – «небо», НЕПРИРОДНОГО – «бах», і ЛЮДСЬКОГО – «баба»?

Дивімось у корінь, аби торкнутися генотекстів і підтекстів (тут – глибинного рівня того, що доступно прочитанню і здогаданню): на долоні, що пахне димом спалених осель, Автор простягає тобі, читачу, АБРИКОСУ – донбасівський липневий смаколик кольору сонця: соковитий м’якуш – лише поверхня, що затуляє посутнє – осердя плодоносне, здатне породити Дерево Просвітленого Серця. Давай, сміливіше вилізай його гіллям – аж до верхівця, щоб ПОБАЧИТИ невидиме, ПОЧУТИ нечутне, ТОРКНУТИ нематеріальне. І тоді збагнеш, як це «перекласти українською мову … тіла» любого, або – як на вішаку може висіти «зелена-зелена тінь» камуфляжної куртки, або – як можна сидіти в траурі за коханим у «дев’ятьох білих спідницях», надягши його «чорні брови … на себе»…

Або, піднісши себе вище, щоб роздивитися сучасну літературу зверху і зсередини, побачиш, як віття-пальці метафор мотивів Василя Голобородька переплітаються з гінкими пагонами образності Любові Якимчук та мужньо-філософськими паростями теперішнього українського поета-вояка Бориса Гуменюка: «Полуторка без коліс, / а біжить, / чоловік сидить, правує, / а його ж зовсім і нема у кабіні! /… а у кузові на соломі / син убитий лежить» (Василь Голобородько), «…після моєї смерті / я помру, як мій дідусь – / і це нормально / після моєї смерті / не залишиться моїх віршів – / читатимуть одні репродукції» (Любов Якимчук), «Завтра ми вже будемо мертві / Може багато з нас / Може всі / … Не треба панахид / Ми й так знаємо де тепер буде наше місце / Просто накрийте землею / І – йдіть. / Було б добре якби на тому місці було поле / Колосилося жито / Щоб жайвір у небі…» (Борис Гуменюк). Три поети-сучасники – про те саме: смерть на минулій чи теперішній війні – лише мить на межі буття й небуття, за якою вже в іншому часопросторі загиблі син і батько обіймуть згорьовану матір-дружину; Автор, як зрештою і Читач, колись помруть після своєї смерті (біологічної й літературної, а також читацької – по забуттю: «ми живі доти, доки про нас пам’ятають»); так само й поетові-філософу на війні, який не може не стати на захист Рідної Землі, є зайвими хрести й кадила – найнеобхідніша річ – Пам’ять.

Доторкнись, читачу, до цієї тонкої субстанції на ймення СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ, репрезентованої в цій книзі Любов’ю Якимчук, налаштуй рецептори Серця на його змісти і форми, і ти відчуєш, який він насправді дух сьогодення.

16.07.2015

ЖАХИ МОСКОВІЇ (Андрухович Юрій. Московіада: роман жахів) (реферативні роздуми)

У типовому постмодерному романі з ознаками химерно-гротескового блазнювання та алюзіями пізньорадянського дискурсу відтворено екстремальну картину подій лише однієї доби оповідача (Отто фон Ф.) під час перебування в російській столиці десь кінця 80-х – поч. 90-х рр. ХХ ст.

Екзистенціальна нудьга гуртожитку Московського Інституту літератури – «вавілону дружби народів». Паралельно з розвитком сюжету – роздуми, зауваження-міркування автора про тих чи тих персонажів. Як-от двійко наївних жіночок-провінціалок, залюблених у Пушкіна, Єсеніна та Рубцова, з подвійним сподіванням знайти місце в літературі й оздобити себе столичними чоловіками… Зрештою під фінал – ані першого, ані другого (навіть задрипаних коханців…).

Сновидна, а зрештою й подумна бесіда з королем України Олельком Другим – суцільна іронія і гротеск. Уві сні Отто плете королеві казна що, внаслідок чого той викидає його з високої лоджії… Вранці – докори сумління за те, що принижувався перед королем.

Ліфт у гуртожитку – предмет, гідний окремої в’їдливої іронії з огляду на сліди, що залишають там майбутні «генії словесності». Роздягальня в душовій, де в купі лахів живе один із бомжуватих «геніїв»… Оповідач (він же Отто, романтик-екстреміст і талановитий український поет з Галичини) через стіну, що розділяє чоловічу душову від жіночої, чує несамовитий регіт цілої отари кобіт, а по деякім часі – тиша… І от – пісня. Одиноко-чарівно-закличний голос незнаної німфи. Цікавість бере гору й він навшпиньках протискається до самотньої дівчини шоколадного кольору шкіри…Природно ця пригода завершується мовчазним екзотичним інтимом…

Метафоричне мовлення про стіни совдепівської літератури, об які розбиваються лоби десятків тисяч, серед яких чимало насправді обдарованих осіб. Загалом же – «одноманітність під прапором нудоти». Про одного з багатьох: «збаранілий од щастя юнак», котрому пощастило виграти конкурсний набір до московського інституту літератури творить сублімативно-любовні вправи котрого гідно оцінили «метри від словесності», на чиїх лекціях «мухи дохнуть від нудьги». Узагальнення про специфіку навчання у вишах Москви – імітація учбового процесу, а також про специфіку навчання кавказців… Й загалом – провідну роль горілки у московському соціумі.

Сумна пригода з колишнім десантником, котрий розбився, упавши з висоти сьомого поверха, зажадавши горілки серед ночі, бо, зазвичай, у цей час вхідні двері зачині. По декількох тижнях – сон або марення, в котрому Отто розмовляє з покійним, як із живим.

Нові друзі – маргінали-пияки навколо літературної тусівки, з якими він уперше йде до «знаменитого» пивбару на Фонвізіна – колосального «відстійника перед брамою пекла»; хмільна промова до завсідників про життя заради щастя… Тролейбус. Підслухані історії безпутнього життя. Коловорот любовних історій, зокрема про жінку яка зазвичай «підбирала « собі чоловіків під міліцейським витверезником. Одним із них і був наш Отто фон Ф., котрий паразитува деякий час у неї, навіть трохи закохався, хоча це не заважало йому одночасно мати зносини з десятикласницею… По тому – ще декілька московських захоплень, як-от з критикесою (успішний «словесний секс»); низка коханок: Олександра, юна католичка, навіжена напівполька-напівшведка Астрід (паралельно з Галею, що у своєму помешканні розводила отруйних рептилій). Астрід відкрила йому іншу, паралельну Москву, призначену пускати пил у вічі іноземцям. До того ж ця особа стала для нього ідеальною партнеркою з пиятики. Поклала цьому край Галя, врятувавши його від ганебної алкогольної смерти, водночас наразивши на небезпеку безславно загинути від укусів отруйних змій, котрими було вщент напхане її помешкання, до того ж сама вона зауважила, що перший її чоловік помер заме з цієї причини. Усі ці згадки точаться у контексті уявної розмови з королем Олельком.

Щодо російської столиці: Москва трухлявіє й розвалюється; реставрувати нема кому, бо всі майстри стоять у чергу за «Червоним міцним»…

Отто йде до Галі трохи перепочити й помитися… Інтим. Ревнощі… Різка розмова… Бійка і … розрив взаємин «назавжди» (?). Москва – потвора, що пожирає. Загалом це – місто втрат. Всього. По тих баталіях з «колишньою» Отто поплентався до найдешевшої закусочної, бо «голод – не тітка…». Це – ніщо інше, як задрипана ідальня для бомжів і безхатьків. Типи цього «закладу». Там – розмова з літнім депресантом про спрямування «руской історії». Рейд омоновців з побиттям заснулого (а як з’ясувалося – померлого). Бойова граната Ф1 в руках депресанта-терориста. Отто ледве уніс ноги, як ця смердюча забігайлівка разом з омоном розлетілася на друзки.

Хроніка стосунків Отто фон Ф. з кагебе. Головне: ще замолоду Отто тримався, стараючись не вляпуватись у взаємини з цією спецслужбою, шукав способу залишитись незаплямованим серед океану тоталітарного гівна. «Перелік авторитетів і символів віри для мене тогочасного – досить традиційний і промовистий: Рільке, Гессе, Маркес, Борхес, тоді зненацька Володимир Соловйов…». А ще – барокова музика, фільми Тарковського, поезія Аполлінера… Згадки, як двох обдарованих художників за вільнодумство виганяють з інституту, й вони з бевиході змушені були їхати десь світ за очі…Згадка про те, як по поверненні з війська почалися сигнали від цієї всюдисущої «смердючо-потаємної контори». Далі – виклики, бесіди, вербування, погрози арештувати діда… І він таки …зламався й підписав папери щодо співпраці. Сповідь другові…Ходивши на конспіративні зустрічі, нікого не продав. І зрештою зажадав розриву стосунків. Ті були непохитні, але згодом з огляду на зміни політичного клімату у кінці 80-х ніби дали йому спокій.

Усвідомлення безґлуздості довколишнього світу. Суспільна пошесть пиятики: «бути п’яним у Москві – така ж звичайна річ, як муха на котлеті триденної давности у навічно пропахлій смородом забігайлівці». Опис відразної громадської вбиральні з піжонистим гомосексуалістом, котрий згодом виявився крадієм-професіоналом за сумісництвом ще й позаштатним працівником кагебе.

Віртуозно поцуплений гаманець псевдогеєм на прізвисько «Циганський барон». Гонитва його слідами, що привели до глибин каналізаційних лабіринтів…Бійка з крадієм. Пошкоджене коліно. «Барон» регоче убігаючи й зненацька падає у відкритий каналізаційний люк, просить допомоги, але таки гине у …потоці московського гівна. Каналізаційний колектор викликає паралель з бібліотечним колектором: «бібліотека – це велика каналізація людського духу». Блукаючи підземними переходами Отто натикається на тунель метро, яке виявилося урядовою лінією. Арешт. Клітка зі велетенськими голодними щурами за залізними дверима. З’явлення знайомого вже офіцера кагебе Сашка, який має особливе завдання керівництва щодо експеримента зі щурами. І тут – несподівана зустріч з колишнім підопічним. Розсипи іронії в розмові з обох сторін. Сашко дає знати, що Отто на порозі кінця…Після того, як кагебіст пішов, з’явилася Галя… Повідомила, що бере участь в експерименті зі щурами; збиралася зробити йому уколи «для чистоти експерименту», але «пожаліла». Натомість – інтим… Вона ж дає змогу збігти… Отто йде в невідь, натрапляє на вартового, рятується у ліфті встигши його запустити, та не нагору, а вниз ще глибше. І ось він потрапляє до велетенської бенкетної зали з безкінечної довжини столами з наїдками й «офіціантками» від контрольованої ЦК КПРС мережі валютної проституції. Пригода з двома жерицями кохання, що йому влаштовує колишній знайомий поет Єжевікін, котра завершується таємним зникненням Отто з цього божевільного бенкету великодержавних шовіністів, одержимих ідеєю російського месіанізму. Натрапивши в тунелі на телефон Отто виголошує спіч від імені генерала КГБ й дає розпорядження випустити всіх щурів…Напрапивши на старенького вахтера, він довідується про «нараду великих покійників» у конференц-залі, куди можна потрапити лише у масці…

Велетенський зал-амфітеатр, що крутиться в один бік, а сцена й панорамний екран – в інший. Доповідач – в чорній балаклаві або панчосі, глядачі також у маскарадних масках. Отто – розмальований цирковий блазень – влаштовується слухачем. Аж тут, розжалуваний з майора у капітана кагебешник Сашко, висловлює йому своє захоплення з приводу зухвалої витівки з телефоном і схиляє нашого героя до Вчинка… Отто вихоплює з пазухи Сашка пістолета, йде до президії й розстрілює ряджених під Катерину ІІ, Леніна, Сталіна та інших. Однак з подивом бачить що це – манекени, напхані тирсою…Тим часом велетенські щури рвуть на шмаття глядачів, а він пускає собі у скроню «останню кулю».

Поранений дивним чином вибирається з московської підземки на площу Київського вокзалу, пам’ятаючи про існування 41-го поїзда «Москва – Київ». Доклавши неймовірних зусиль, Отто дарує провідникові «обважнілого напівживого сома», що дивом зберігся у його торбі, й отримує право пропхатися до загального вагону на третю поличку. І таким чином хворий на нежить і з кулею у череповій коробці він покидає кляту Московію. «Я сьогодні не втікаю, а повертаюся».

Твір сприймається як розгорнута метафора дискомфорту українця на чужині.

05.12.2013

ЮРІЙ ІЗДРИК «ТАКЕ» (Іздрик Ю.Р. Таке: літ.-худ. видання.) (стислий реферат)

 

Збірка стисло-афористичних роздумів-максим про все, що відбувається довкола. Автор – один із нас, ставить такі самі запитання й дає свої відповіді

без жодного тиску і нав’язування, ніби ділиться думками з давніми приятелями. Як-от розділ «Теорія брехні». Ми, дійсно, так часто й охоче брешемо, тобто свідомо викривлюємо те, що вчинили, сприйняли чи зрозуміли для себе. Нам легше відтворювати світ неправдиво, аніж прагнути тотожного вираження. Нам важко говорити правду.

Хоча, правда-неправда може стосуватися лише особистого, фактичного, а щодо вчинків / виявів інших, суспільних чи природних явищ – ми відображаємо через суб’єктивне сприймання-мислення-мовлення у формі знаків сприйнятого. Тобто все відображене – більш чи менш віддалене від істинного, тобто від правди. Отже, ми обмінюємось між собою індивідуалізованими неправдами, кривдою (кривим чи викривленим) відображенням.

Брехня як свідоме зумисне перекручування картини світу є ближче до кривди, аніж до абсолютної істини, котру ми не здатні осягнути.

Як не погодитися з Іздриком: «правду не можна виміряти», бо вимірювач є таким самим викривлювачем, як всі інші.

ПРИМАРНО-СНОВИДНЕ З НЕДАВНЬОГО МИНУЛОГО (Іздрик Ю. АМ: тм: зб. нарисів.) (реферативні роздуми)

 

Подорож (реальна чи уявна) у часопросторі соціальних вібрацій. Своєрідне мотто щодо зміни колес потягу під час зупинки на кордоні з Европою – знак-символ частково-поверхневих формальних змін, котрі дехто сприймає за цілковито-посутні.

Примарно-сновидна ситуація зупинки потягу й прогулянка містом героя оповіді. Плекані, доглянуті, свіжопомальовані у ярмаркові кольори руїни – це знак чого? Ті, що доглядають за ними й наводять глянець перебувають, певно, у стані перманентної непритомности, десь у іншому світі, вони свідомо творять химерні симулякри (fata morgana) й не відають що творять…Бо вони, фактично, перебуваючи у стані анабіозу й неадекватности світосприйняття, консервують продукт більшовицької революції – руїну, й закріплюють його у часах прийдешніх.

Герой оповіді зустрічається з представниками різних спільнот і прошарків – усі рідкісні потвори. Рух потягу далі й зупинка в іншому іноземному просторі, схожому на Близький Схід, де характерні споруди з пісковикових брил… Просто серед вулиці валялися мертві звіри: щур, білий вовк, прохромлений дерев’яним мечем, і кабан. Не встигли попити кави, як почався артобстріл й довкола почало все вибухати й руйнуватися; споруди розвалювалися, мов іграшкові кубики. Зрештою звідти вдалося втекти й правдами-неправдами дістатися таки додому в Підкарпаття.

У помешканні куми Наталки, яка попрохала кума натерти олією паркет підлоги, з усіх шпар зненацька полізли жуки, сколопендри, саламандри, хробаки та інша погань як супутники руїни. Зрештою прийшов господар і звернув увагу на привезені кимось звідкілясь опудала кабана і білого пса…

Коментар-тлумачення: скільки не оновлюйся, а залишки-елементи-скалки-рудименти нас колишніх залишаються з нами і в нас. Звільнитися від того всього – нагальне над завдання. Назва твору – знак-символ змістового дискурсу: гвинтові сходи свідомости ведуть як вниз, так і назад…

Довідка щодо символів: собака – міфологічний образ-персонаж, охоронець від нечистого, причетний до створення людини; дохлий пес – погана прикмета винародовлення; вовк – чесний хижак, що не знає підлости, властивої людям; щур – знак відрази, антипод прекрасного; кабан (свиня) – символ нечистих намірів і спрямувань, а також ница радість ствердження пріоритету плоті над духом. У змістовому дискурсі зі знаки-символи є засторогами для тих, хто прагне зберегти людське обличчя у знелюдненому середовищі.

23.02.2013

ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ТВОРЧОСТІ (Забужко О.Тут могла б бути ваша реклама) (реферативні нотатки)

 

Тема – про болючі зусилля української жінки віднайти себе в собі, себе – гідну й високу, вирватися з тенет совкових світоглядних стереотипів, котрі в’їлися в наші «плоть і кров».

Ідея: справжня любов – в нас самих; від народження до смерти ми носимо її в собі; ніколи не пізно наважитись на надтяжкий труд – шукання її у нетрях власної душі і серця – заради Життя.

Сюжет. Письменниця, науковець-культуролог користаючись відрядженням до Америки, покидає коханого / некоханого художника, аби розібратись передусім із собою: шукання себе в собі і його в ньому… Усе ускладнюється морально-етичним максималізмом героїні, помноженим на інтелект і чуттєвість…

Загалом – це смілива спроба автора говорити з читачем мовою оголеної правди.

Про мистецтво. Воно «у нашому столітті сходить на пси» тому що БОЇТЬСЯ… Відтак зростає вага любові: «тільки любов боронить від страху…» А без любови нас «розкручує чортяче весілля» – божевілля виродження-винародовлення-змаління…

Безлюба краса вабить і … губить. І якщо в вас не живе повсякчас любов, то замість розширюватись, дедалі вужчає тунель, котрим захоплено женемося (за чим?), і все тяжче стає протискатися, і вже не летимо, як попервах здавалося, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень, і те, що колись називалося даром, та Боже мій, і було ж даром! – і сочимося на полотна, як розчавлені комашки, барвними плямами власної отрути, і давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лікарняною карболкою, і починають із нами коїтись усякі прикрі речі, мелькають клініки і тюрми (це вже як кому пощастить).

Тільки любов боронить від страху. Але хто (що) вборонить від страху саму любов?

Про рабство. Воно є «інфекованість страхом». А страх убиває любов. А без любови – і діти, і вірші, й картини – все робиться вагітне смертю.

Дві особистісні іпостасі героїні роману. …Клята і м’ята, просмалена бідами до щирця з перегорілим на ацетонний духом виживання – одна.

…Відступилася, розмазалася по якійсь найдальшій стіночці, не видко-не чутно, і по всіх спустілих приміщеннях сталої отвором в’язниці розлягається зовсім інший, квильний і безпорадний, потерчатий, якийсь голос: смикається туди-сюди нерівними крпочками, туп-туп-туп – і стало, і б’ється об мури, видно в тім самім місці, з кожним кроком спадаючи на силі – інша іпостась. Перша втомлена-зранена, але не переможена; друга – знесилена-зневірена-підкорена…

Вислови: …творити життя саморуч;… рясні дармовиси-сережки (до речі, без них не уявляю Оксану Забужко); …хлопавки пустих усмішок; …світловідпихальне шкло тощо.

ПРО РЕКЛАМУ І НЕ ТІЛЬКИ (Забужко О.Тут могла б бути ваша реклама) (реферативні нотатки)

 

«Дівчатка»

Дарка у тролейбусі. Сонце у вікно і – профіль…Довга шия (Модільяні), кутасті плечі-ключиці (Брак) – насторожена оленяти так схожа…Рефлексії Доркиних шкільних років. Зпогади, спогади про шостий-сьомий клас: жирова з першої парти, внучка чекіста-єврея римочка Браверман. Конфлікт на підставі дитячого антисемітизму-максималізму як протесту проти кастової зверности, що лізла із тої Римочки…

Одна з ключових думок: ті, кого ми виділяємо з юрби, не приходять до нас іззовні – вони виростають із нас самих, «як наш власний орган, як дочасно приспаний ген спадкової хвороби».

Дарця – Ленця: неусвідомлювані дитячі почуття як спосіб пізнання світу й себе, себе у світі і світу в собі…Напівдитячі сапфічні пестощі як логічний наслідок самопізнання осіб однієї статі, як істот, окрадених на предмет любови…Не від плоти – від серця той парасапфізм, а ще – від не готовності усвідомити присутність хлопців…

Ядро змісту: трагедія внаслідок втрати найближчої людини, яка фактично була частиною тої, що втратила; а, може – й цілком була нею. Дарка по втраті – порожнє місце, ніщо. Підлість як помста за зраду із хлопцями…Життя з паразитом підлоти. Довічне.

Ще одна з ключових думок: ми відчуваємо, що хтось за тебе проживає твоє життя – «одну з його можливих, ніколи тобою не здійснених версій». Певно, так і є. Дарка вагається, але ж іде на зустріч з однокласниками (?) – з Ленцею (!), бо тяжко жити з гріхом підлої зради, хоч це й було у сьомому класі… І от зустріч однокласників перетворюється на колективно-совково-кагебістський осуд Ленці. Весь клас її «поховав». І не так важливо, у буквальному чи переносному сенсі – її стерли з пам’яти й дружньот забули як НЕ ТАКУ, яка мала волю БУТИ НЕ ТАКОЮ, БУТИ ВІЛЬНОЮ у дискурсі неволі (!). І Дарка – одна з тих, хто вбивав цього незалежного екзотичного птаха. Єдине, що у неї лишилося – це спогад про епізодичне долучення до тої розкутости – дитячого інтиму – що ятрить сумління й душу болючою скалкою провини слабкої істоти, яка не здатна була піднятися над отарою…І це, як не дивно, – найяскравіше, що було в її житті.

ПРО БЕЗПОВОРОТНІСТЬ ВТРАТ (Забужко О.Тут могла б бути ваша реклама) (реферативні нотатки)

«Тут могла б бути ваша реклама»

Твір – яскравий приклад того, як фабула може жити цілком окремо від змислів. Змисли – це те, то ми отримуємо як поживу для думання. Тут фабула – лише форма, потенційно багатоваріантна, як саме життя, форма, що прив’язана до життя різноманітними конотаціями із матеріальними її основами… Змисл – осяйна вежа замку-палацу індивідуальної свідомости: екзистенціальний відчай і туга за справжністю, неповторністю, за феноменами життя, що на наших очах переходять до категорії ремінісцентно-примарних номенів.

Є й посилання до трагічних подій недавнього історичного минулого – винищення інтелектуальної й культурної еліти України виводять на змисли безповоротности втрат посутнього…