Дослідження

Баран Уляна: «НЕСКІНЧЕННА ІСТОРІЯ» ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА: НАПРЯМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА В УКРАЇНІ

Доповідь у рамках VI Міжнародного симпозіуму «Література. Діти. Час» Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва, 

12 вересня 2015 22
Форум видаців, Західний науковий центр МОН та НАН України.

Баран Уляна,
кандидат філологічних наук, доцент,
президент Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва (Львів)

Упродовж останніх десяти років спостерігаємо за розвитком дискусій навколо понятійного апарату в системі дослідження літератури для дітей та юнацтва не лише в Україні, а й у світі. Десять років тому, в 2004 р. у межах світового конгресу дослідників дитячої літератури у Трініті коледж (м. Дублін, Ірландія, організатор — IRSCL) дискусії велися навколо питань реалізації передусім репрезентативної літератури для дітей та юнацтва у загальнолітературному процесі. Метою було створення відповідних умов для літературознавчих досліджень цього специфічного феномену в межах вивчення історії та теорії розвитку літератури загалом. У 2014 р. фахова полеміка у межах Міжнародної конфернції «Структура канону та зміна канону у дитячій літературі» (Canon Constitution and Canon Change in Children’s Literature) у Тюбензькому університеті у Німеччині, де фактично були присутні ті самі провідні світові фахівці (Марія Ніколаєва, Пітер Хант, Анна Мюллер, Яна Мікота, Кімберлі Рейнолдз та ін.), зосередилася уже навколо питання канону в історії розвитку дитячої літератури.

Відомо, що як самостійне явище література для дітей означилася в колі літературознавчих досліджень лише під кінець ХХ ст. Тому тема канону в даному контексті, очевидно, нова для дослідників. Про це свідчить намагання проілюструвати так звану «неканонічну» авангардну дитячу літературу (лекція проф. Бетіни Кюммерлінг-Майбауер), «цензорним» каноном Радянського періоду та впливом соцреалізму на британську, німецьку, чеську, польську дитячу літературу чи, навпаки, формування літературного канону у Радянській імперії впливом так званого «канону Свіфта». На питання окремих дослідників, чому після розпаду Радянського Союзу масово зникли міліонні дитячі видання (зокрема у доповіді Анни Чернов «Смуга забуття: історичні повороти у польському каноні дитячої літератури» (The Path of Forgetting: Historical Twists and Turns in the Polish Canon of Children’s Literature), на нашу думку, найкращою була відповідь німецького професора Міхаеля Дюрінга (славеніста) у доповіді «Формування канону у Радянському Союзі: Випадок Свіфта як автора дитячої класики» (Canon Formation in the Soviet Union: The Case of Swift as Author of a Children’s Classic). Він чітко проілюстрував учасникам конференції історію та метод «совєтизації», наприклад, Свіфта (Swifts “Sovietization”) між 1922 та 1937 рр. Так, «Мандри Гулівера», а також і «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо та інші класичні тексти були обумовлені певною відповідною ідеологією під державний стандарт і затверджені цензорною комісією «Інституту дітей». Так вони стали «шкільним каноном» світової літератури для радянської дитини на багато років і поколінь, хоча насправді ніколи не вважалися класикою чи «каноном дитячої літератури» у світі.

Так само й український літературознавець професор Борис Шалагінов у статті «Дитяча література: до концепції історичної періодизації» говорить про тенденцію «адаптації» творів дорослих класиків під дитячу аудиторію: «У цей період остаточно розпадається первісний «синкретизм» літератури з притаманною їй доволі непевною віковою адресацією і виникають усі ознаки специфічно «дитячої» естетики художнього твору, включаючи соціально-психологічну тематику і проблематику. Характерним є те, що деякі твори попередніх епох навіть спеціально адаптують для потреб дитячого читання («Дон Кіхот» М. де Сервантеса, «Мандри Ґуллівера» Дж. Свіфта, «Робінзон Крузо» Д. Дефо та ін.)» [Б. Шалагінов. Дитяча література: до концепції історичної періодизації. – Слово і Час. – 2013, № 8].

У даному контексті роль адаптованих для потреб дитячого читання творів зрозуміла, але бракує, очевидно, переліку імен і творів авторів, так званої саме специфічної «дитячої» літератури. В українському літературознавстві окреме дослідження цього явища здійснив професор Сергій Іванюк. У статті «Концепція юного героя в українській літературі для дітей», що вийшла друком серед матеріалів до першого Міжнародного симпозіуму з дитячої літератури, який ми організували у Львівському національному університеті імені Івана Франка у 2007 р., він підсумовує свої спостереження за розвитком вітчизняної дитячої літератури від самих початків і, подібно як Міхаель Дюрінг, ілюструє на конкретних прикладах «совєтизацію» всього українського (як і зарубіжного), передусім через цільову читацьку аудиторію — дітей: «Влада вперто намагалася розвязати свої проблеми коштом дітей. Їх навчали доносити на батька, піднімати виробництво, ловити шпигунів, класти життя на вівтар комунізму. Їх навчали, що попри юний вік, вони так само, як і дорослі (а подекуди й більше) відповідальні за все, що діється в країні». Так творився єдиний радянський канон літератури для дітей та юнацтва на наших теренах, який після 1991 р. природно та органічно відійшов у так звану. «смугу забуття», — відбувся процес деканонізації масової пропагандитської літератури за всіма критеріями.

У рамках V Міжнародного симпозіуму «Література. Діти. Час.» Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва, який відбувся у 2014 р. у Миколаєві та у співпраці з Чорноморським державним університетом імені Петра Могили, відбулася наукова конференція «Дитяча література у мультикультурному світі». Провідними дослідниками дитячої літератури з усієї України були обговоренні найактуальніші книги, теми, тенденції; розглядалися проблеми ідентичності в літературі для дітей та юнацтва, стратегії канонотворення, поетологічні та стильові особливості, жанрові трансформації, етичні та ідеологічні аспекти літератури для дітей і юнацтва. Усі матеріали конференції увійшли до, умовно, 5-го випуску Вісника Центру і включені у науково-методичний журнал «Наукові праці» (серія «Філологія. Літературознавство») у двох випусках.

Філологічний «бум» у сфері дослідження літератури для дітей та юнацтва в Україні, отже, однозначно підтверджується широким науковим дискурсом, який розгорнувся за останні роки. Так, наприклад, Євгенія Канчура піднімає питання інтертексту дитячого ігрового фольклору в творах фентезі; Ольга Єнальєва спостерігає за генезисом психологічного роману для дітей у німецькомовній реалістичній літературі другої половини ХХ ст.; Лілія Овдійчук і Наталя Марченко досліджують жанрово-стильові особливості дитячої літератури, хронотоп, грунтовно вивчаючи творчість Галини Малик, Марини Павленко, Володимира Рутківського та ін.; Лариса Лебедівна розглядає питання архетипів у підлітковій прозі та, зокрема інакшості як шляху до відчуженості, скажімо у романі М. і С. Дяченків «Ритуал». Тихомирова Олена розглядає гру в «дитячу книгу» як наративну стратегію у фентезійних циклах. Симбіоз науковості тексту та філософічності ілюстрацій у польській казці лягає в основу дослідження Соломії Ушневич. Богдана Салюк, автор монографії «Perpetuum mobile дитячої літератури: типологія традиційних образів дитини-бешкетника» продовжує здійснювати аналіз інтермедіальної взаємодії дитячої літератури та анімації. Тетяна Качак, досліджуючи жанрові модифікації в сучасній українській літературі для дітей та юнацтва, застосовує, зокрема, і компаративний метод аналізу, структуруючи найновіший підручник із зарубіжної дитячої літератури для студентів, аспірантів та науковців у 2014 р. під куруванням професора Бориса Шалагінова.

Питання ідеології, мови, комунікації, канону (актуальних процесів канонізації/деканонізації), критеріїв «класичності» та «репрезентативності» літератури для дітей та юнацтва підносить Уляна Гнідець: «Розвиток глобальної культури з переплетенням різних світових економічних систем, який супроводжується та обслуговується новими медіями та іншими сучасними комунікативними та інформаційними технологіями, розвал політичних кордонів, зростаюча добровільна мобільність індивідуумів, а також переселення народів, спричинені війною, бідністю або ж політичними репресіями, відкриває дедалі ширший простір для мультикультурального комунікування. Разом із тим, це породжує не лише конфлікти, але й зародження нових культурних ідентичностей у кожній окремій нації, переплетення яких і реалізує сучасний канон дитячої літератури. Різноманіття тем, кількісне та якісне «дорослішання» дитячої літератури сьогодні потребує, відповідно, певної ілюстрації та порівняння канонічних процесів у розвитку літератури для дітей та юнацтва» (Баран (Гнідець) У. С. у статті «Активний канон сучасної літератури для дітей та юнацтва: Захід та Схід»).

Такий ще далеко не повний огляд актуальних на сьогодні (порівняно з 2007–2008 рр.) як філологічних, так і міждисциплінарних напрямків дослідження дитячої літератури в Україні доповнює нещодавно захищена Катериною Зайцевою кандидатська дисертація «Наративні моделі в сучасній дитячій літературі (на матеріалі української, білоруської прози)». У дисертації авторка застосовує методології порівняльного літературознавства та ще раз підтверджує продуктивність наративного підходу до дослідження поетики «дитячого тексту не лише на рівні структурної організації (жанрово-сюжетна специфіка, оповідні інстанції)» (с. 2 автореферату), а й на рівні відчитування ідеологічних і соціокультурних нашарувань в українському та білоруському національних контекстах. Серед особливо актуальних на сьогодні є питання візуально-наративної специфіки синтетичних жанрів і виявлення «наративних маркерів національної і культурної ідентичностей в текстуальній та візуальній оповіді» (с. 3 автореферату).

Питання візуалізації у дитячій літературі вже понад п‘ятнадцять років посідає важливе місце у дослідженнях наративних структур оповіді (серед відчизняних дослідників — у кандидатській дисертації Уляни Гнідець, серед світових — у працях Марії Ніколаєвої, Міхаеля Заяц, Бетіни Кюмерлінг-Майбауер, Марини Костюхіна, Пітера Ханта та ін.).

11 вересня 2015 р. Світлана Бартіш захистила кандидатську дисертацію «Антропологічні засади формування концепту дитяча поезія в українській та німецькій літературах». Завдяки Світлані (з автореферату), дитяча поезія вперше в українському літературознавстві підноситься на фаховий філологічний рівень дослідження та вперше для цього застосовується компаративний підхід, який однозначно найкраще може проілюструвати особливості формування специфічно дитячої поезії в українській та німецькій літературах і з’ясувати роль антропологічних факторів у цьому процесі (с. 2 автореферату).

Аналіз ідентичності сучасного виміру розвитку дитячої літератури грунтовно здійснюється на сьогодні членами Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва. Серед них варті уваги напрацювання Віталіни Кизилової, яка видала першу грунтовну монографію з історії української дитячої літератури: «Художня специфіка української прози для дітей та юнацтва другої половини ХХ століття», в теоретичну основу якої ліг величезний доробок Центру.

Здійснюється поокремо компаративний аналіз розвитку, наприклад, української та німецької літератур для дітей та юнацтва. У цьому напрямку працюють Каті Вібе (німецька дослідниця східноєвропейського простору дитячої літератури), Світлана Бартіш і Уляна Баран. IV випуск Вісника Центру «Література. Діти. Час.», який був виданий за результатами фахової наукової конференції з дитячої літератури у 2013 р., організованої Лілією Овдійчук у м. Рівне, — промовисте свідчення росту наукової філологічної цінності дослідження дитячої літератури, яке активізувалось за останні роки завдяки системній роботі Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва в Україні.

Отже, беручи до уваги дослідження канонічних процесів сучасної дитячої літератури, ми усвідомлюємо, що вербалізоване послання, створене дорослим автором до зростаючого «недорослого» реципієнта вже первинно містить в собі ідеологію (дорослого соціуму), але і мову (єдина чітка текстуальна ознака як код для розпізнавання призначення тексту для молодщого читача). Естетика мови однозначно залишається на сьогодні основним критерієм репрезентативності, класичності чи канонічності у процесі дослідження рецепції та комунікації дитячої літератури.

Критерії до формування сучасного канону, що змінилися — це спрощення (тут не можна ототожнювати із розумінням «збіднення») мови (лаконізм і доступність для розуміння згідно вікової психології) та зміна фукціонального призначення літератури: література для дітей та юнацтва відійшла від дидактичної практики бути об’єктом для виховання, а також, з огляду на стрімкий розвиток цифрового світу (digital canon — термін за Марією Ніколаєвою), перестала бути джерелом інформації.

У контексті мого дослідження канонічних процесів в історії сучасної німецької прози та їх порівняння із напрямками розвитку сучасної української дитячої літератури, розрізняю активний і пасивний канони. Пасивний канон становить корпус текстів, які відповідають усім критеріям якості та репрезентативності з позиції літературознавців, літературних критиків, педагогів та інших впливових на оцінювання інстанцій, проте не є популярними та запотребуваними самим читачем сучасності. Натомість корпус текстів активного канону складають тексти, які відповідають усім вимогам до якості художнього твору та є актуальними, улюбленими та популярними у модерному рецептивному колі масового читача.

Беручись за дослідження активного канону дитячої літератури, я начебто наново розгортаю книгу мого улюбленого німецького автора Міхаеля Енде — «Нескінченна історія». Розуміння принципів формування корпусу активного канону можна досягнути завдяки дослідженню соціокультурних реалій при написанні/прочитанні творів, вивчення історико-літературних контекстів, у яких твір постає перед дитячим читачем, залучаючи концептуально-стильовий, порівняльний і психоаналітичний методи, враховуючи вікову психологію автора/читача та їх посередників. При цьому, мені видається, ніяк не можна обійти специфіку літературної комунікації, модель якої я обгрунтувала у своїй кандидатській дисертації ще у 2008 р. Такі методи дають нам можливість найповніше розкрити художні концепції сучасної літератури для недорослого читача та висвітлити критерії відбору текстів, зокрема формуючи, так звані «Золоті списки рекомендованої літератури для дітей та юнацтва» в інтердисциплінарній площині сучасності.

Здійснюючи аналіз розвитку концептуальних і стильових тенденцій у сучасній дитячій літературі, ми розуміємо при цьому канон як «невидимий» метроном для світу дорослих, певну скарбницю сукупності естетичних, лексичних, тематичних, психологічних, ідеологічних, традиційних, національних, інтернаціональних, мас-медіальних, індивідуальних, сімейних та інших критеріїв відбору. Тому його поява в історії та теорії літератури для дітей і юнацтва, на мою думку, — це необхідність дорослих (літературознавців, педагогів, книгознавців, бібліотекарів, видавців і батьків) зорієнтуватися у стрімкому потоці розвитку дитячої книгоіндустрії сьогодні. З метою створення відповідної понятійної та теоретичної бази для цього Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва (заснований 11 вересня 2009 р.) провів 6 щорічних Міжнародних симпозіумів, залучивши усіх провідних літературознавців України у фаховий дискурс навколо літератури для дітей і юнацтва як української, так і зарубіжної. Численні публікації докторів наук, докторантів, аспірантів, передусім філологічних спеціальностей висвітлені на сьогодні у 5 Випусках Вісника Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва «Література. Діти. Час». Прослідковується зростаюча активність членів Центру по усій Україні (на сьогодні представлені: Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Ужгород, Рівне, Житомирщина, Київ, Миколаїв, Бердянськ, Запоріжжя, Луганщина, Краматорськ).

Отже, на сьогодні створена вже досить солідна дослідницька база, яка дає нам розуміння діалектики саморозвитку художнього світу творів, із специфічною реалізацією дорослої авторської концепції для недорослого читача. Тема війни, переслідування народів, насильство, диктатура, інфантильність, аутсайдерство — теми, які не залишають простір інтересів західноєвропейського читача і по-трохи починають реалізовуватись в українській дитячій літературі. Нереалізованість людини в реалізованій державі, і, навпаки, — реалізованість людини в нереалізованій державі. Дитинство в умовах цифрового світу. Канонізація класиків через візуалізацію, digital canon, активний-пасивний канон — канони пошуку реалізації особистостей у сучасному гіпертонусі світу, — це все вимагає на сьогодні системного історико-теоретичного та інтердисциплінарного аналізу усіх явищ, які спостерігаємо у розвитку літератури для дітей та юнацтва.

Баран Уляна,

кандидат філологічних наук, доцент,

президент Центру дослідження

літератури для дітей та юнацтва (Львів).

 

 

Невід’ємною складовою діяльності Центру досліджень літератури для дітей та юнацтва є продукування фахового науково-дослідного діалогу в царині дитячої та підліткової літератури. Цей важливий напрямок, задекларований у статуті Центру, консолідує українських вчених і спрямовує їх до ґрунтовного та різновекторного вивчення творів для дітей та юнацтва.

За словами президента ЦДЛДЮ Уляни Баран, дитячу літературу необхідно виводити з маргінесу в «світле теперішнє», сформувати нове ставлення до цього феномену як до самобутнього культурного явища. Здійснення цих завдань можливе через розгортання науково-дослідної роботи на відповідному рівні, шляхом розвитку літературної критики на основі актуальних для сучасного юного читача творів.

Тому в рамках своєї діяльності Центр активно співпрацює з провідними науково-дослідними й освітніми установами та організаціями України задля актуалізації парадигм наукової та критичної рефлексії стосовно літератури для дітей та юнацтва.

Так, постійними партнерами ЦДЛДЮ є

  • Західний науковий центр НАНУ
  • Львівський національний університет імені Івана Франка
  • Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника
  • Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука
  • Інститут гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка»
  • Українська академія друкарства
  • Лабораторія літературної освіти Інституту педагогіки НАПН України
  • Чорноморський державний університет імені Петра Могили та інші.

Становленню широкого професійного діалогу, спрямованого на розбудову наукового дискурсу щодо проблем дитліту, сприяє й видання Центром власної фахової періодики «Література. Діти. Час. Вісник Центру досліджень літератури для дітей та юнацтва». Науковий збірник надає вченим платформу для висвітлення результатів своїх досліджень і міжособистісного професійного спілкування. Вісник Центру наразі має чотири випуски (2011-2013 рр.) і видається у погодженні з видавництвом «Веселка» як продовження серії щорічних збірників «Література. Діти. Час», що виходили впродовж 1976-1980 рр. Це факт свідчить про прагнення Центру підтримувати наступність поколінь науковців і традицію досліджень дитліту українським літературознавством, водночас сприяє популяризації студій цього феномену серед сучасних дослідників.

Опубліковані у Віснику статті та розвідки провідних українських фахівців (літературознавців, критиків, методистів, психологів, педагогів, видавців, перекладачів) репрезентують багатоаспектність напрямів досліджень літератури для дітей та юнацтва.

Зокрема,

соціокультурний контекст дитячої книги вивчають
Наталія Марченко, Емілія Огар, Мар’яна Савка;

українську та зарубіжну літератури для дітей та юнацтва у контексті різних літературознавчих підходів аналізують
Інна Береза, Ольга Будугай, Марина Варданян, Євгенія Канчура, Тетяна Качак, Віталіна Кизилова, Лариса Куца, Лариса Лебедівна, Лілія Овдійчук, Оксана Панько, Галина Сабат, Галина Ткачук, Марта Хороб, Оксана Цалапова, Тетяна Щербаченко та інші;

міждисциплінарні підходи при аналізі дитячої літератури застосовують
Уляна Баран, Валентина Вздульська, Катерина Зайцева, Оксана Лущевська, Богдана Салюк та інші.

Питання методики викладання художніх творів в освітніх закладах різних рівнів висвітлюють у своїх працях
Валентина Братко, Світлана Васюта, Тетяна Качак, Лариса Круль, Наталія Логвиненко, Лілія Овдійчук та інші;

до проблем літературної освіти і феномену дитячого читання звертаються
Тетяна Качак, Наталія Марченко, Лідія Мацевко-Бекерська, Олеся Слижук, Ганна Токмань, Наталія Трохим, Борис Шалагінов та інші.

Окрім статей у періодиці, члени Центру
видають ґрунтовні літературознавчі та методичні праці (монографії, підручники, посібники тощо), присвячені проблемам дослідження літератури для дітей та юнацтва, зокрема:

  • Качак Т., Круль Л. Зарубіжна література для дітей : підручник / Т. Качак, Л. Круль. – К. : Академвидав, 2014. – 416 с.

  • Марченко Н. Володимир Рутківський : тексти долі : біографічний нарис / Н. Марченко. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2014. – 432 с.

  • Качак Т. Література для дітей і дитяче читання у контексті сучасної літературної освіти : збірник науково-методичних статей / Т. Качак. – Івано-Франківськ : Тіповіт, 2013. – 132 с.

  • Кизилова В. Художня специфіка української прози для дітей та юнацтва другої половини ХХ століття : монографія. – Луганськ : Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка, 2013. – 399 с.

  • Салюк Б. Perpetuum mobile дитячої літератури : типологія традиційних образів дитини-бешкетника : монографія / Б. Салюк. – Донецьк : ЛАНДОН-ХХІ, 2013. – 216 с.

У 2014 р. захищена докторська дисертація Віталіни Кизилової «Жанрово-стильова еволюція прози для дітей та юнацтва другої половини XX століття», що поряд із працею Галини Сабат «Казки Івана Франка як естетико-поетикальна система» (2009 р.) засвідчують можливість і продуктивність дослідження літератури для дітей та юнацтва на високому академічному рівні.

Тож, активна науково-дослідницька діяльність Центру спрямована на підтримку стійкої динаміки розвитку досліджень літератури для дітей та юнацтва, водночас розширюючи коло наукових підходів і популяризуючи цей процес серед сучасних українських науковців.