Курли!Курли!
Здоровенькі були!
Здрастуйте!
Привіт!
Привіт!
Ура!
Хай живе рідне болото!
Хай живуть дорогі пуголовки,
Комарі і мухи!
Ура! Я народився!
Чуєте?
Як прекрасно жити
На світі!...
Курли! Курли!
Здоровенькі були!

І ну витанцьовувати в гнізді, весело піднімаючи свої цибаті ноги. Та раптом почув сердитий скрипучий голос:

-         Ква! Ква! Кум! Чого це ти розкричався, голомозий?

Він обернувся. Недалеко від гнізда на лататті сиділа велика баньката жаба в золотих окулярах.

-         А...а що таке? –здивувався він. – Хіба не можна? Радісно ж. Я на світ народився! Гляньте, яка краса навколо!

-         Не радіти, а журитися тобі, дурню, треба. Ква! Ква! Кум! – суворо прокумкала жаба. – Не годиться тобі радіти і сміятися. Не можна. Ти думаєш, хто ти такий?

-         А... а хто я ? – розгублено спитав він.

-         Журавлик ти! А журавлі народжуються на світ тільки для того щоб журитися. Тому й прозиваються так. Ква! Ква! Кум! І приносять вони всім лише сльози і печаль.

-         О! А мені не хочеться приносити нікому нічого поганого. Я не хочу журитися. Чого це я маю журитися?

-         Бо так треба! Бо так записано в Книзі Джерел, бо... – роздратовано закумкала жаба.

.........

-         Здрастуйте, мамо! – радісно кинувся до неї журавлик. – Бачите! Я вже народився! Бачите!

-         Здрастуй, здрастуй, синку мій любий! Здрастуй! – мама пригорнула його крилом і ніжно поцілувала довгим дзьобом. – На хвилиночку залишила гніздо, а ти вже й вилупився! Гарненький мій! Ну як ти тут без мене? Не кривдив тебе ніхто?

-         Ні, мамо, все гаразд. Тільки якась баба-жаба кумкала тут щось незрозуміле. – І журавлик переповів свою розмову з жабою в золотих окулярах.

-         Ой, що ж ти, синку, накоїв! – сплеснула крилами журавлиця-мама. – То ж ніяка не баба-жаба. То ж доктор болотяних наук, професор комахознавства Жабурин Жабуринович Кваквакум, наймудріший з наймудріших у нашому болоті. Він знає все на світі, бо читає мудру Книгу Джерел, що захована глибоко на дні і до якої ніхто, крім професора Кваквакума, доступу не має. Навіть президент нашого болота Бусол Лелекович Чорногуз прислухається до думки шановного Жабурина Жабуриновича. Ой, треба тобі, синку, обв’язково вибачитися перед ним! Кажуть, того, хто прогнівив професора, чекають самі невдачі і неприємності.....

-         О! Радісно вигукнув тато. – Маю сина! Щоб ти був здоровий! Щоб ти був щаслививй! Тільки що це ти вже, синку, наробив, що мама тебе примушує вибачатися? Бач, не встиг вилупитись, і вже....

Всеволод Нестайко «Пригоди журавлика».

 

Будь-яка модернізація передбачає ідеологічні, парадигмальні зміни, жанрові трасформації, активні процеси канонізації-деканонізації. З цих міркувань, мені видалося доцільним запропонувати свої спостереження за процесами ідеологічної та естетичної канонізації-деканонізації у дитячій літературі.

Отже, література для дітей – це перша література, з якою знайомиться людина на шляху свого особистісного становлення і яка до певної міри визначає, скеровує в подальшому потік потенційних читацьких компетентностей у відповідності до вікового та емотивного рівня зростаючого читача. Ідеологія, політика, актуальні культурно-соціальні інтеракції, а також і культурна пам`ять та суспільна свідомість формують певні орієнтири, пріоритети та цінності, які диференціюють активний канон, зокрема і літератури для дітей та юнацтва тої чи іншої епохи, тої чи іншої країни/тої чи іншої групи країн. 

Згідно з вченням австралійського вченого Джона Штефенса, ідеологія міститься в оповіді у вигляді нарaтивного дискурсу ще до того, як виявляється аспект змісту або теми і текст стає доступним для інтерпретації. Йдеться про те, що дорослий письменник, лише починаючи писати для дітей, вже має позаду себе багатий досвід життя у певному суспільстві, яке існує у своїх давно сформованих специфічних рамках системи політичних, правових, морально-етичних і філософських поглядів, ідей, теоретичних засад, які кристалізуються на теоретичному рівні суспільної свідомості. Тому, розглядаючи питання ідеологічної та естетичної канонізації-деканонізації дитячої літератури, ми маємо на увазі дослідження системи поглядів, ідей, цінностей та установок, які виражають актуальні інтереси дітей/підлітків у взаємодії із системою політичних, правових, етичних, художніх, естетичних, релігійних, філософських поглядів дорослих. Йдеться, фактично, про прийняття суспільною свідомістю через письменника як посередника між дитиною та її соціалізацією, соціальних проблем та конфліктів, які виникають у дійсних відносинах діти-дорослі та діти-світ. Вони складають зміст ЛДЮ останніх десятиліть, її інтенції, її призначення і очікувані результати від прочитання її зростаючим читачем. Звідси, – ідеологія – це система імпліцитних змістових зв’язків та їх взаємодія у наративному дискурсі творів, написаних дорослими письменниками для недорослої цільової аудиторії.

Канон (за Фредеріком Вортманом) ми розглядаємо як «продукт соціальних дій», як «інструмент для розв’язання проблем», як засіб «легітимізації сьогодні актуальних цінностей», колективний «фонд ідентичностей» або ж як «орієнтація в погляді на майбутнє». Оцінка літератури для дітей та юнацтва з покон-віків здійснювалася саме дорослими (т.зв. посередниками у процесі набуття дітьми читацьких компетенцій), з великим життєвим досвідом, розвинутою, зокрема читацькою/літературною компетентністю, і на основі т.зв. культурної пам’яті на рівні підсвідомості. Тому всі зміни у канонічних процесах в історії дитячої літератури вважаємо в даному контексті передусім ідеологічними. Естетика художнього тексту та мови залишається константним критерієм для літератури всіх епох і всіх поколінь.

Для прикладу наведу дві цитати на порівняння із двох українських повістинок, з яких розпочинається оповідь дітям з тої і самої проблеми:

«Найбільше в світі Ліза любила мріяти й малювати. Але сьогодні їй було не до того. А все тому, що вчора на уроці малювання учитель дав їм завдання намалювати портре сусіда по парті. Лізиним сусідом був Андрійко – веселий і симпатичний хлопчик. Вони приятелювали ще з першого класу. – Пхе! – раптом сказав він. – Щоб я малював цю рудьоху? У мене нема рудої фарби. Я краще намалюю Марту – у неї нормальне чорне волосся. З несподіванки Ліза розплакалась і вибігла з класу..» – лаконічний та естетичний наратив з твору «Ліза та її сни» Івана Малковича.

Та, – з дебютної повісті «Сім нескладух Говорхи» Саші Кочубей: «Якби ви знали, що сьогодні трапилося в школі. Спочатку день не віщував біди. Все йшло по плану: трохи почіплявся до дівчат, трохи порубався в настільний футбол з однокласниками. Трохи погриз нігті на уроках. Справи йшли своєю чергою до останньої перерви. А на перерві я виходжу в коридор і бачу, що дівчата зібралися навколо Єви – однієї з 22 дівчат нашого класу. Єва непогана, але мені не подобається. Зачіска в неї «я упала з самоскида, гальмувала головою»: неслухняні каштанові кучері живуть своїм життям і лізуть на всі боки». – За словами мовознавця Оксани Лебедівни, – «естетичний» фрейм майже вже відмерлого «совіцького» дискурсу (http://urccyl.com.ua/aktualno/aktualni-dumky/item/oksana-lebedivna-sim-nespodivanok-dlja-uchniv-molodshikh-klasiv-abo-chomu-ne-varto/).

З історії становлення літератури для дітей та юнацтва, кожна епоха запропонувала читачеві свої сформовані ідеологічні послання та канони. І кожна епоха абсолютно по-різному сприйняла свого юного читача, створюючи йому власну, завжди актуальну саме для того часу, літературну пропозицію. Усі попередні епохи переважно пропонували дітям інтенціонально найкращі взірці поведінки у школі, вдома, у суспільстві. Але сьогодні навряд чи можна зацікавити дітей та молодь «Маленьким Катехизмом» Мартіна Лютера (1529) чи  романом Гріммельсгаузена «Проксімус і Люмпіда» (1672), – творами, які, власне, і слугували формуванню «культурно обумовлених сценаріїв поведінки людини». Самі ж адресати, діти і молодь сьогодні, літературу вже післявоєнного періоду і навіть аж до кінця ХХ ст. не завжди сприймають як свою, як близьку для свого розуміння і світосприйняття.

А література, створена для дітей та юнацтва сьогодні, жодним чином не претендує хизуватися виховними моментами і не претендує бути «ідеальною». Це не означає, що й раніше не створювалися розважальні чи психологічні твори. Це також не означає, що естетика мови не має більше значення. Тут йдеться передусім про саме ті твори, які не насаджували панівні дидактичні догми тої чи іншої епохи, а радше служили комунікативним чинником, психоемотивним розрядом заради розвитку внутрішнього «Я»-дитини, її самопошуку, самоідентифікації, зокрема завдяки прийому взаємопроникнення на рівноправних засадах взаємоповаги дитячої та дорослої дійсностей та її безмежних можливостей створення «іншої», але «своєї» дійсності. Такі твори і ввійшли в класику дитячої літератури і на сьогодні «позачасово» і «позапросторово» адекватно сприймаються сучасним дитячим реципієнтом. Це, звісно, твори світового визнання, такі як «Олівер Твіст» (1838) та «Різдвяна історія» (1843) Чарльза Дікенсона, «Аліса в країні чудес» (1865) Льюіса Керрола, «Пітер Пен» (1906) Джеймса Метью Баррі, «Пеппі Довгапанчоха» (1941) Астрід Лінгрен, «Хроніки Нарнії» (1950 – 1956) Клайва Стейплза Льюіса, «Гоббіт» (1937) та «Володар перснів» (1955) Джона Толкієна, «Момо» (1973) та «Нескінченна історія» (1979) Міхаеля Енде. Очевидно, самі ці метри дитячої літератури і створили певний універсальний канон, на який орієнтується і сучасна література для дітей та юнацтва, зокрема фантастична (наприклад, «Гаррі Поттер» (1997 – 2007) Джоан Роулінг чи «Чорнильна трилогія» (2003 – 2007)  Корнелії Функе), яка вже в цьому столітті, завдяки великій медіапідтримці формує т.зв. інтернаціональний канон. І як результат, – рівень літератури, яку дорослі письменники створюють адресно для недорослого реципієнта, стрімко зростає.

Незважаючи на те, що весь попередній педагогічний досвід завжди акцентував увагу саме на «виховній» функції літератури для дітей, сьогодні дидактизм та насаджування стереотипних норм, у відповідності до психоемотивного типу нового емансипованого читача із його підвищеним «почуттям дорослості» у досить ранньому віці, зазнає поразки у будь-якій сфері навчання, а тим більше у сфері «виховання читача». Тому сучасні діти здебільшого очікують від книги серйозного ставлення, серйозних розмов на близькі їхньому соціуму теми, які насправді мало чим відрізняються від «дорослих». Адже завдяки стрімкому інформаційно-технічному прогресу діти сьогодні безпосередньо вкинуті у дорослий дискурс життя і потребують відповідей на незрозумілі їм питання. Тому і твори для дітей та юнацтва сьогодні «дорослішають», пропонуючи лише оновлені форми для комунікування на відповідному віковому рівні. Однак, це не означає, що дорослі письменники мають при цьому право насаджувати особисту психологічну травму з дитинства чи навіть ще й чужорідну, - на нове покоління читача в Україні. Так, українцям притаманна система цінностей, в якій центральним образом є дитина: «Діти відкривають світ через гру: вони пробують щось доти, доки їм це не вдасться. І ця гра дається їм легко, поки хтось з дорослих не скаже, що вони повинні ще швидше вчитися, ставати ще кращими. Тоді дитина старається з усіх сил. Їй здається, що вона ніколи не досягне того, чого від неї вимагають дорослі. А від неї вимагають жити не за власними природними ритмом. Часто діти чують: “Повір мені, я краще знаю, що для тебе добре”, хоча такі слова вже є досвідом та бажанням іншого – не дитини, а дорослого» (http://www.prosvitcenter.org/uk/chytannya-maye-buty-ne-modoyu-a-normoyu-dlya-suchasnoyi-lyudyny/ ).     

У цьому ж розуміння Ж-Ж Дерріда говорить про «картину безвікового світу». Він характеризує світ, який виник у результаті визвольних рухів 1968 р. у Європі як шалену напругу між генераціями, яка зумовлена масовими протестами молоді проти авторитаризму дорослих. У такий спосіб стерто будь-які вікові обмеження як у технічних (мережних), так і соціальних (суспільних) реаліях, що, відповідно, відбилося і на самому художньому дискурсі. Тенденції розвитку сучасної літератури для дітей та юнацтва обумовлені боротьбою дитини за рівне існування у єдиному суспільстві разом із дорослими, новою ідеологією сприйняття нового емансипованого дитинства. Отож, можна говорити вже і про сталі структури та форми, які характеризують цей літературний феномен впродовж останніх 40-ка років.

Існує текст, що створюється дорослим автором і існує текст, що створюється дитячим реципієнтом в процесі його прочитання. Є досвід дорослого автора і досвід (або його відсутність) молодого читача. Є суспільний світ дорослого і фантастичний світ дитини у суспільстві. Ідеологія дорослого переважно обумовлена національними проблемами, тоді, коли дитина – космополітична особа по своїй суті, громадянин світу, який в залежності від категорії віку менше або більше скутий рамками конкретного суспільства. Дитина, перебуваючи у світі вузькому (батьки, друзі, школа) – відкрита до світу широкого (незнаного, уявного, фантастичного, ірраціонального) і розвивається у взаємодії численних ідентичностей і почуттів, які і формують її власну систему цінностей, власну ідеологію.

І саме ці аспекти, а також і емотивний рівень нового молодого читача протистоять процесові ідеологізації самого послання з позиції старшого наставника. Тому, перш ніж взятися за пропонування книги для дитини, автор програми чи наставник-учитель мусить звернутися до дитячої психології, поспілкуватися із самими дітьми, пригадати власне дитинство, зрештою, твір повинен пройти час апробації мінімум 5 років з часу виходу книжки читацькою аудиторією. Якщо ж це твір для підліткового періоду у становленні людини, то автор програми чи наставник-учитель, повинен розуміти усі тонкощі душі потенційного реципієнта, знати про його потреби та проблеми, володіти інформацією про всі суб-культури (панки, готи, емо та ін.), які презентують власні ідеологічні системи. Письменник, який пише для дітей сьогодні і прагне донести до читача архетипні (але не стереотипні) цінності, мусить трансдиференціювати  їх у відповідності до «моди», якщо він справді зацікавлений у тому, щоб налагодити комунікацію із ним. Це не означає, що самі цінності помінялися чи не доносяться до молодого читача, а лише те, що не можна сьогодні нав’язувати власні диференції чи консервативний детермінізм, втискаючи погляди дитини у бінарно полярні опозиції добре-зле, чорне-біле і т. д. за власним розумінням. Так, наприклад, питання суб-культур постійно проговорюється в школах, університетах, на сайтах бібліотек та ін. у різних країнах, зокрема і в сусідній Польщі.

Ідеологія суб-культур прописана у навчальних методичних розробках з популяризації читання і літератури. Вчителі-словесники проводять бесіди, викладачі університетів читають лекції з літератури, обов’язково із урахуванням того, що в класі, або в аудиторії можуть знаходитись представники тої чи іншої ідеологічної групи. Старша генерація не відштовхує їх, не зневажає (що дуже часто зустрічається в освітньо-педагогічній системі в Україні), а навпаки, показує свою обізнаність із їхніми проблемами, їхніми потребами, їхніми зацікавленнями. Така поінформованість, прояв уваги з боку старших, зокрема, педагогів, до молоді, однозначно, викликає повагу в останніх до освітнього процесу взагалі, і до літератури, зокрема. У школах та університетах дуже часто організовуються спеціалізовані круглі столи за участі представників тої чи іншої суб-культури, де проводяться також і просвітницькі розмови та обговорення окремих творів. І це все є питаннями нормальної соціалізації. Реальні проблеми і конфлікти дітей та підлітків проговорюються і прописуються. Діти не залишаються з ними наодинці. Те, що сучасний письменник здатний, незалежно від власних переконань,  закласти у наративному дискурсі тексту для дітей/юнацтва, враховуючи представників будь-якого суспільства, будь-якої суб-культури, – процес ініціації читача, тт. процес особистісної самоідентифікації потенційного читача, усвідомлення себе дорослим і відповідальним за Всесвіт, – і робить сучасного автора успішним. Можна сказати, що суть сучасної ідеології наративного дискурсу в літературі для дітей та юнацтва – в ініціації зростаючої людини. Саме ця ідеологія і протиставляється ідеології виховання через літературу, яка була і є ще властивою на теренах України, зокрема. В ідеології виховання передбачено колективний вплив на людину всього суспільства, яке не завжди позитивно впливає на розвиток індивідуальності дитини. Притримуючись такої ідеології, суспільство дуже часто не допомагає формуватись особистості, а навпаки, під впливом соціального середовища (в жодному разі ми маємо на увазі суб-культури, а скоріше, наприклад, соціальне середовище в розумінні постійних політичних та економічних злиднів, неуспішності громадян і т.д.) деформує її в корені. В результаті такої ідеології, дитина опиняється наодинці із референційними труднощами, вона позбавлена орієнтирів, відбувається криза ідентичності, перелом у становленні особистості, розвивається почуття нездарності. Саме тому важливо вчасно дати в руки дитині книгу, але книгу не ту, яка дуже подобається дорослим, а книгу, яка відповідає емотивному рівню читача. І ця книга повинна бути ініціатором еволюції сомореференційних та референційних стосунків «Я»-дитини до себе і «Я»  –  до інших. Через ідеологію ініціації у сучасних текстах ЛДЮ відбувається процес особистісної ідентифікації молодого читача, громадянина Всесвіту.

А канонізація – це передусім взаємодія соціально-культурних, дискурсивних та/або інституційних факторів і відбувається за умов встановлення певного патріархального порядку, упровадження різного типу цензури (наприклад, ідеологізація комунізму у ХХ ст.) або інституційних механізмів (школа, університет, – дві важливі інстанції у процесі каноновизначення). У цьому значенні канон розуміємо як корпус текстів, у поширенні яких зацікавлене певне суспільство чи культура. Фактично, канон «створюється» штучно «і переважно має дещо справу із владою» .

Сімоне Вінко вказує на ще одне розуміння канону, яке є дещо менш офіційним, однак, в певній мірі більш доступним та демократичним (не в останню чергу завдяки вибуховій праці Гарольда Блюма «Західний канон» . Згідно даного трактування, досить стрімко поширюється визнання текстів як канонічних не через контекстуальні чи інституційні фактори, а через власне самі текстові ознаки та якості. Таким чином, для нашого дослідження канонічних процесів в актуальній літературі для дітей та юнацтва особливо важливим визначенням є те, що канон творять найкращі твори за відповідними естетичними вимогами.

Поняття канону та його критерій у дитячій літературі розгортає у своїй фундаментальній праці «Дитяча література, канонотворення та художня цінність» німецька дослідниця Беттіна Кюммерлінг-Майбауер, авторка численних наукових праць та упорядниця найбільшого міжнародного лексикону класиків дитячої літератури, куди вперше ввійшло ім’я Івана Франка як всесвітньовідомого класика української дитячої літератури.

Беттіна Кюммерлінг-Майбауер спостерігає за змінами в оцінюванні та сприйнятті дитячої літератури: «Як тільки специфічна дитяча література в Німеччині у період пізнього Просвітництва почала встановлюватися, умови її визнання через педагогів, літературних критиків та письменників здавалися спочатку ідеальними. Визнані автори, які зробили собі ім’я або як вчителі, як педагоги або як письменники для дорослих, писали дитячі книжки, які не служили апріорі виключно повчально-виховній функції, але які вважали право дитини на розмову такою самою вимогою, як і писати літературні високоякісні твори для дітей». Цей процес в Україні спостерігаємо значно пізніше, аж на початку 1960-х рр., коли, як пише українська літературознавець Раїса Мовчан, – «… з’явилася плеяда талановитих митців-шістдесятників, які активно так чи так почали долучатися до дитячої літератури: В. Нестайко, В. Близнець, Є. Гуцало, В. Симоненко, М. Вінграновський, Ліна Костенко, І. Жиленко, Д. Павличко, Гр. Тютюнник, А. Дімаров, В. Шевчук, Я. Стельмах, Б. Харчук та ін. Тому саме в цей короткий період із новою потужністю відкрилася забута, затерта ніша дитячої літератури як самодостатнього естетичного феномена. Чи не тому до нього долучаються й митці старші – О. Гончар, М. Стельмах?». Твори цих письменників знаменували перший ідеологічний та комунікативний злам в історії української дитячої літератури т.зв. радянського періоду, творячи разом з тим новий канон, який базувався на певному розкріпаченню власної світоглядної позиції, «психологічної самореалізації, висловлення власного, можливо, й «крамольного», погляду на радянську дійсність, апелювання до вічного та уселюдського». Це, до певної міри, також стирало межі між дитячою та дорослою літературою, прорубуючи дорогу, створюючи ідеальне для цього часу підгрунття для самостійного розвитку та серйозного сприйняття дитячої літератури.

Подібно як дитячі твори німецьких письменників Йогана Бернгарда Баседова, Фрідріха Юстіна Бертуха, Йоахім Гайнріха Кампе, Хрістіана Овербека та Крістіана Фелікса Вайзе та ін. наприкінці ХVIII – початку XIX ст. отримали за своє високохудожнє слово визнання не лише з боку педагогів та критиків, але й сучасників-філософів, філологів та літературознавців і, відповідно, відразу ж зайняли місце, зокрема і у програмі шкільного читання, так і літературні казки Т. Коломієць, В. Шевчука, В. Симоненка, В. Близнеця, М. Вінграновського, М. Вороного, Д. Павличка та ін. становлять і по сьогодні т.зв. «шкільний канон»: «…, бо ж історично вже так склалося для України, що освіта й твори для дітей продовжують іти разом» . При цьому дитячу літературу розглядають як домінанту педагогічного процесу, але, водночас, визнається її висока художня літературна цінність та значущість у сферах естетики, психології та комунікування. Таким чином, «шкільний канон» служить передусім розвитку літературного смаку, естетичному вихованню відчуття краси та регулюється у відповідності до психо-емотивної спроможності сприйняття з боку зростаючого читача. Корпус літератури «шкільного канону» донедавна складають в переважній більшості твори дорослих класиків, які з часом увійшли в «коло дитячого читання» або були ними спеціально написані для дітей.  У 2016 р. Міністерство науки і освіти вперше серйозно зайнялося питанням змін шкільного канону, однак які, в свою чергу, викликали широку дискусію серед фахівців з дослідження літератури для дітей та юнацтва та самих педагогів. Про це детальніше на офіційних сторінках Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва (http://urccyl.com.ua/ua/ та https://www.facebook.com/groups/urccyl/ ).

Сьогодні література для дітей та юнацтва –  це соціальний і культурний проект актуального періоду в історії розвитку літератури взагалі. Ідеї наявного, справжнього, близького дітям соціуму, розуміння його, форми існування та співіснування  у ньому різних поколінь закладаються дорослими письменниками безпосередньо в тексти для дітей та юнацтва. Такі тексти є носіями певної ідеологічної системи, завдяки якій суспільство, підтримуючи оновлені фігури і форми, намагається все ж закласти архетипні цінності у свідомість нової (інакшої) дитини і таким чином допомогти їй віднайти себе, своє місце у світі, самоідентифікуватись у сучасному антиавторитарному середовищі.

Сучасний читач-дитина/підліток в Україні, за нашими спостереженнями, підлягає наступній характеристиці:

- емоційний, але через брак відкритості у світі дорослих та доброзичливих діалогів, - замкнений у мережному просторі, який дає йому ілюзію свободи.

- прагне любові і поваги до свого світу з боку дорослих;

- вразливий до цинізму, сарказму та агресії, - сам агресивний;

- психологічно травмований тягарем «культурної пам'яті» та «суспільної свідомості», - їх він активно хоче стерти в мережному світі;

- шукає вивільнення від цього тягару, який насаджується надмірним консерватизмом, детермінізмом, стереотипізмом, зверхністю та пафосом;

- конфліктний, вимагає контраверсій;

- прагне необмеженого простору і часу, але водночас потребує чітких орієнтирів;

- мріє про подорожі та міжкультурне мирне спілкування, про нові відкриття і можливість самореалізації.

Економічна, соціокультурна стабільність та цілісність країни, а також і наша готовність до відкритих доброзичливих і фахових діалогів та дискусій в усіх сферах діяльності між дорослими та дітьми на рівноправних умовах (повага на повагу: RESPECT), дали б можливість підлітку України пізнати світ наочно і стати щасливою та успішною особистістю, насолоджуючись основною книгою, - книгою життя як найвищою цінністю.

Якщо книга здатна дати відчуття психоемотивної безпеки та водночас емоційної інтриги вразливому підлітку з першої сторінки, - вона завоювала сучасного читача.

Процес канонізації сучасної літератури для дітей та юнацтва вважаємо активним, оскільки завдяки оцінці та переоцінці його критеріїв з боку літературознавців, критиків та й самих споживачів-читачів, деякі твори можуть підлягати деканонізації, а деякі можуть навпаки оновлено входити у його актуальний корпус у залежності до цінісної парадигми та змін у ній та естетичній вартості самих текстів. Отож, полемічний дискурс в цьому питанні вважаємо для дослідників дитячої літератури відкритим.

Уляна Баран,
Кандидат філологічних наук
Докторант кафедри літературознавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Президент Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва