Сім нескладух Говорухи” (2016) — дебютна повість Саші Кочубей з оригінальною назвою, що вже увійшла до списку рекомендованої МОН літератури для дітей молодшого шкільного віку. Що одразу інтригує в назві книжки? Дві лексеми: Говоруха і нескладуха. Щодо Говорухи — то інтрига розв’язується на перших сторінках книжки: це всього-на-всього прізвище головного героя. А ось нескладуха...

Хоча традиційно нескладуха — один із жанрів російського фольклору, що постав як пародія на частівку, в повісті Саші Кочубей словотвірне значення слова витікає з його віддієслівного походження: не складатися — несклад-уха “що не складається, не виходить”. Іменник із зниженим стилістичним відтінком утворено за словотвірною моделлю російської мови. В українській мові існують девербативи з формантом -уха, проте вони позначають не неістот (нескладуха), а головно осіб жіночої статі на зразок цокотуха, брехуха, свистуха. Кожна нескладуха повісті розгортається в окремий сюжет, що завершується трагічною, але частіше — іронічною розв’язкою. А втім, іронія “Семи нескладух..” різна: здебільшого надірвана, саркастична, вона не знімає напругу, коли це так необхідно. Дивно, але саме таким чином авторка прокладає дорогу до яскравого завершення повісті, де ви, читач і читачка, з полегкістю зітхаєте, лічачи разом з Говорухою веснянки на обличчі Єви. Повість цікава, із загалом динамічним сюжетом. Попри це, опинившись у шкільній програмі, текст має всі шанси вразити читачів власними нескладухами чи пак нескладуховістю, передавши їм естафету неприємних несподіванок. Аж цілих сім штук! І ось яких.

Перша. “Сім нескладух..” почасти транслюють травматичний досвід покоління, вихованого в совіцький час. Саме тому в тексті з’являються оцінні висловлювання, не властиві сучасній дитині до десяти, наприклад: “Єва непогана, але мені не подобається. Зачіска в неї “я упала з самоскида, гальмувала головою”: неслухняні каштанові кучері живуть своїм життям і лізуть на всі боки”; “Я прямую до класу і по дорозі думаю, що в мене не клас, а дурдом “Сонечко””. Чи варто закладати у свідомість школярів фрейми майже відмерлого (і не найестетичнішого) дискурсу?

Друга. Як не парадоксально, але балакучий та загалом відвертий у вчинках Говоруха ментально належить все-таки до культури виживання, чи “культури мовчання”, як її називає Оксана Забужко. “У нас немає культури говоріння і проговорювання неприємних і болючих речей. Це викликано тим, що ціле століття українці вчились виживати мовчанням. І це вже працює на рівні колективного несвідомого, — наголошує в одному з інтерв’ю Оксана Забужко. – З настанням незалежності, треба було про себе заговорити зразу, але цього не відбулося”
Герой Саші Кочубей — дитина, що не вміє, але пробує говорити про свої почуття попри те, що знає: його не почують і йому не допоможуть. З цього народжується почуття тотального незадоволення — незадоволення собою та оточенням: “
Я злий. На себе, на Єву, на Олену Степанівну. І мені дуже хочеться врізати комусь”. Але врізати не завжди вдається. Відтак, аби забутися, Говоруха та його однолітки знімають напруження через самопокарання з нальотом самоприниження. Несвідомого, ясна річ. Тим часом форми латентної агресії, на відміну від її безпосередніх виявів (як-от нападу на Юрчика), усвідомлених як героєм повісті, так і авторкою, проступають крізь текст неявно, мовби крадькома, оприявлюючись на його змислових розломах. Зокрема, після епізоду з бійкою Говорухи і Юрчика на футболі (“А сьогодні мені хочеться нарватися. [...] Я кидаюся на Юрчика, він валить мене на землю.... Наступне, що пам’ятаю: він верещить від болю, а я впинаюся в його руку зубами, мов скажений пес!”), читач / читачка натрапить на епізод, де емоції хлопчика знову порівняють з собакою. Але це вже буде інший хлопчик, не Андрій Говоруха, а воротар Юрчик, і порівняють його не зі скаженим псом, а з просто злим собакою. Читаємо: “Обережно, злий пес Юрчик” — цей напис на воротах Юрчикового подвір’я зробив задерикуватий сусід, що краде у них абрикоси. Після бійки з сусідом хлопці окреслюють свій особистий простір стінами собачої будки: “— Оце моя халабуда, — показує [Юрчик, — О. Л.]. — Хе-хе! А ти нічого не наплутав? — оглядаю халабуду, більше схожу на будку для собаки. — Ні, — Юрчик згинається і залазить у будку Мони. — Залазь! І компот свій не забудь”. Структура тексту говорить про те, що авторка, здавалось би не відстоює, а саме про реалізацію дитячої агресії в емоції самопокарання через самоприниження... Відтак зрозуміло, чому Говоруха одразу переймається ідеєю нескладух, чому отримує він цього знання таємне задоволення. Віра у сім нескладух — епістемологічний акт, вербальне розкриття сенсів, що сформували і продовжують формувати глибинне знання хлопця про себе. Шкода лише, що воно таке невтішне.

Третє. Одним із логічних невирішуваностей мови тексту повісті є обсценна лексика. З цим усе просто. Говоруха росте в сім’ї, де мало зважають на психічне здоров’я дитини. Складно уявити, щоб уважні батьки лаялися при дитині такими словами, як гівнюк, сцикун, засцика. До того ж при цьому суворо забороняли їй вживати таку лексику, як лайно, що має те ж значення, що і гівно. Йдеться про лицемірство як відсутність поваги до дитини. Тоді увага батьків позірна, зосереджена на рівні “поїсти-прибрати-зібратись до школи” і приправлена регулярним моралізаторством. А втім, дитина мріє про діалог з батьками: “Мами повинні хвалити й обожнювати своїх дітей. А читати моралі — улюблена справа вчителів”. Ця стосункова модель, що глибинно ретранслює совітські змісти, пригнічує дитину, навчаючи її виживати. Мовчки. З собою.

Четверте. Разом із міжпоколіннєвими непорозуміннями народжується відстань — так званий generation gap, або міжпоколіннєві провали, як я б це кваліфікувала. І річ не у вікових відмінностях комунікантів, різниці їхнього життєвого досвіду, а в затяжній війні, що точиться на полі виховання. Так, налаштовані проти батьків діти об’єднуються з внуками, аби завдати удару власним дітям. Зокрема, дід вчить дворічного внука “вигукувати “Лайно!”, що страшенно засмучує маму хлопчика: “Мама ледве не зомліла, коли почула. Вона навіть вигадала легенду, щоб виправдати мене перед іншими. Мама переконувала всіх, що я хочу сказати “файно”, просто не всі літери чітко вимовляю”. Мушу зауважити, досить непереконливе використання діалектизму, як для київських реалій. Ще одним наступом “старших” на “молодших” є легалізація слова трясця, яке добрий дід люб’язно дозволяє вживати, “коли батьки не чутимуть”. Проте і в цьому випадку в тексті проглядається мовний ґандж, адже важко повірити, щоб у київському дитсадку звучало таке нетипове для сучасних киян слово. Отже, війна триває.. А тим часом сучасна українська література для дітей пропонує достатньо “невоєнної” альтернативи, де батьки спілкуються з дітьми, намагаючись зрозуміти їх і їхні потреби, а всі і кожен вчаться дбати один про одного; де описано добрі людські стосунки і де звучать щирість. Це дитяча трилогія про кротів Мар’яни і Тараса Прохаськів, твори Сашка Дерманського, “Сузір’я курки” Софії Андрухович та Мар’яни Прохасько тощо.

П’яте. У ситуації, де інститут сім’ї фактично зруйновано, не може бути стабільності між батьками. Батьки розлучаються, не намагаючись пояснити дитині причин. Тож, спостерігаючи за дорослими, вона приречена пізнати античний трем перед жорстоким фатумом, який в будь-який момент може змінити її життя. Так, не лише Іванка (подруга і сусідка Говорухи) травматично переживає розлучення батьків. Говоруха теж потерпає, будучи як друг ангажованим до цього контексту. Зокрема, хлопець побоюється, аби мама Іванки не відібрала його тата, як це сталося з татом однокласника Говорухи Вані Вусатика.

Шосте. Зрештою, стать у повісті редукується до біологічного тіла: “Ця брошка навіює на дітей страх. Навіть на мене, хоч я комах не боюся. Одного разу Ярик-органік, у якого мама — біологічка, розповів, що самка богомола відгризає своєму партнерові голову, коли вони спарюються. У нас у класі ходить легенда, що Олена Степанівна — жук-перевертень. Колись вона відгризла своєму чоловікові голову, як та богомолиха, а тепер носить його тіло на шиї, мов трофей”. Біологізм поволі переходить у натуралізм: “Бабцю свою я називаю Подушечкою за те, що вона м’якенька. Вона товстенька і має великі груди. Коли я був малим, то любив лежати на ній, поки вона читала мені казки. А ще моя бабуся — справжня спортсменка й екстремалка. Вона щодня їздить по хліб на самокаті”. І, варто додати, варить борщ для діда.

Про сексизм можна також говорити на рівні горизонтальних стосунків “діти-діти”. Так, єдиною “нормальною” дівчиною у класі Говоруха вважає Іванку. “Вона мала народитися Іваном, але вгорі щось наплутали”, - жартує її мама”. Іванка “не базікає так багато, як інші дівчата, і любить хлопчачі ігри”, ненавидить розмови про кохання. І нікого не обходить, що останнє, можливо, зумовлено розлученням батьків. Навпаки — дорослі підсміюються з її “дивакуватості”, навіть не думаючи розібратися. Але зрештою... Що дивного в тому, що дівчинка стрибає під дощем або грається в хлопчачі ігри? Відповіддю, мабуть, є роздуми Говорухи про себе: “Дорослі кажуть, що я — вилита мамина копія. Сподіваюсь, це правда. Бо тато виділяється більше розумом, а не красою”.

Сьоме. Додам, що “Сім нескладух Говорухи” — книжка для дітей середнього шкільного віку. Інтелектуально вона не підходить для читання в молодших класах. Це і складний термінологічний апарат, і доросліші проблеми, не кажучи вже про вияви сексизму, трансляцію фреймів совіцького дискурсу і стилістичні втрати.

Історія Говорухи закінчується піднесено, динамічно. Хлопець позбувається важкого тягара нескладуховості, його нарешті почуто. Але почуто однолітками, не батьками. Чи так має бути в моделі світу сучасної дитини?

Оксана Лебедівна,
магістрантка факультету гуманітарних наук
спеціальності "Філологія. Теорія, історія української мови та компаративістика"
Національного університету "Києво-Могилянська Академія"