06.09.2016

Дві реальності у світі

Спочатку — про загальнопоширене явище: сучасний студент списує на іспиті уже не зі шпаргалок, не з викладацьких конспектів і навіть не з підручника свого викладача. Він, користуючись смартфоном, списує безпосередньо з інтернету. Всі тонкі спостереження викладача про складність та своєрідність поточного моменту, про новаторство мистецтва та літератури, про нові відтінки суспільної свідомості можуть повернутися до нього із студентських вуст знеособлені та препаровані всюдисущою «вікіпедією». Не виключено навіть, що в основі списаного будуть тексти 30-40-50-річної давності! Власник придбаного за великі гроші смартфону в глибині душі ні за що не погодиться з викладачем, що його відповідь неправильна, і затаїть образу за начебто несправедливо виставлену оцінку!

Слово, інформація формують людину — її психіку, інтелект, естетичні почуття, повсякденні емоції. Це може бути свідомо сказане слово та цілеспрямовано подана інформація або ж навпаки — стихійне мовне середовщие та хаотично сприйнята інформація. Між тим і тим у всі часи точилося запекле змагання. Та у наші дні в авторського слова, в індивідуальної думки з’явився новий сильний суперник — інтернет, так званий «мережний світ».

Сучасний педагог, публіцист, оратор мусять щодня відвойовувати у «мережного світу» своє споконвічне право на громадянське, інтелектуальне і духовне виховання людини, і більшу частину свого часу, зусиль та аргументів витрачати саме на суперечку з ним — нехай самі вони цього до кінця не усвідомлюють. Нині молоде покоління під час формування базових понять про себе, суспільство і світ, віддають перевагу не дбайливій думці досвідченого педагога, а знеособленому і безвідповідальному інтернету.

Якщо погодитися, що найвищий рівень свідомості — це громадянська свідомість, то чи можливо в нашу епоху інтернету, або — скажем точніше: в епоху глобалізації і наднаціональної медіа-культури виховати з молодої людини громадянина і патріота?

Мусимо констатувати, що в наші дні існуванню реальної цивілізації, що створювалася силами людського розуму протягом кількох тисячоліть, погрожують відцентрові сили у вигляді «мережної цивілізації». І це стосується не лише західної післямодерної культури досягнутого добробуту і вже готових відповідей, а насамперед нашої з вами реальності створення добробуту і постановки питань.

Побоювання західних аналітиків можуть торкатися лише того, аби тіньові сторони «мережної реальності» не порушували комфорт і рівновагу в їхньому власному суспільстві1. Ми ж тут, у себе, бачимо, що «мережна цивілізація» може й завадити нам будувати наше нове життя. Вестернізований світ не хвилює проблема формування громадянської і патріотичної свідомості або питання національної ідентичності (ці питання давно вже відсутні в сучасному післямодерному дискурсі); для нього важливі не так мораль та істина, як правила та регламент. Для нас же з вами названі поняття на першому місці!

Ми спробуємо розглянути основні виклики сучасної мережної цивілізації з позицій літературної педагогіки. Ми розуміємо комунікативну зв’язку «комп’ютер — користувач» не просто як звичайну практику користування комп’ютером, а ширше — як всю поведінку, ментальність, психологічні установки, способи самоорганізації і самоструктурування нашого молодого сучасника. Цю зв’язку ми називаємо «дискурсом мережной цивілізації» і відрізняємо від дискурсу Гуттенберґової цивілізації, яка об’єднувала старше і молодше покоління. І навпаки, суть нового дискурсу полягає у тому, що тінейджер проймається довірою до будь-якої інформації (зокрема до естетичної), тільки якщо знайшов її у соціальних мережах, бажано у цитатному полі; останнє (цитованість!) є для нього найвищим критерієм і авторитетом істинності та правдивості. Отже, на відміну від класичного погляду, за яким реальність поділена на багато «поверхів», населених людьми з різним рівнем статків та відповідно детермінованих інтересів, післямодерний погляд полягає у тому, що в реальності два поверхи: власне дійсна, жива, «емпірична» реальність і — реальність «мережна», «цифрова». Оскільки реальність № 1 насіляють представники старшого покоління, включаючи батьків, шкільних вчителів, університетських викладачів та службове начальство, а реальність № 2 — тінейджери і всі, хто «продвинутий» в комп’ютері та інтернеті, то чітко визначається новий конфлікт — між дійсною реальністю та реальністю «цифровою». Це надзвичайно утруднює повноцінне спілкування між «дорослими» і «молоддю», насамперед виховання та навчання і взагалі весь процес національно-культурної соціалізаціїї підростаючого покоління як головну педагогічну мету.

Культура як товар

Політологи і культурологи дедалі частіше згадують, що з середини XVII століття кожна європейська держава отримала право на свій політичний, економічний і національно-культурний суверенітет як головний здобуток так званої Вестфальської системи (після 1648 р.). У зв’язку з цим важливою частиною державної ідеології, а отже і важливим засобом зміцнення державної самостійності стали вважати національну мову, культуру і літературу. Та уже в наш час всеохопної глобалізації стало як ніколи раніше очевидним, що абсолютного державного суверенітету бути не може. Глобалізація спричинила деідеологізацію мистецтва як самодостатнього естетичного феномену, і це виражається у тому, що мистецтво активно мігрує у сектор комерції як надзвичайно затребуваний товар. Можна сперечатися на тему: ставши товаром, чи виконує мистецтво функцію зміцнення конкретної нації, конкретного національного суверенитету, нацїональної мови і культури? Мабуть, що виконує; але все ж не так, як раніше. Тобто уже не через вільний естетичний вибір самого реципієнта, а через ніби «вибір», який нав’язується, насаджується через вплив на той механізм людської природи, який Зіґмунд Фройд назвав «принципом насолоди». І уже в цій якості продовжує виконувати свою ідеологічну функцію. Але й сама функція змінилася: тепер це функція упокорення, угамування, приборкання людської маси, про що сама маса може й не підозрювати.

Очевидно, що на такій основі уже не можна говорити про повноцінну роль мистецтва у зміцненні державного суверенітету та громадянському вихованні. Адже завжди є ризик, що переможе стихійна, несвідома сторона, та чужа сторона, яка ефективніше впливатиме на оцей самий «принцип насолоди» в людині й перетягнути її на свій бік. Власне, що ми й маємо у випадку з найголовнішою новацією ХХІ ст. — «мережною цивілізацією», яка відверто зневажає і відкидає всі границі національних цивілізацій. Назвемо по черзі її основні риси.

Гра

Насамперед, «мережну цивілізацію» характеризують структура, правила поведінки і психологія гри.

Завдання офіційної ідеології у всьому післямодерному вестернізованому світі полягає у тому, щоб перемістити протест із соціальної царини в ігрову, тобто в область настроїв, емоцій, збудження, псевдопафосу. В наші дні багато протестних акцій починається саме у вигляді «гри» — тусовок студентської молоді, футбольних фанатів, завсідників художніх геппенінґів, фанатів комп’ютерних ігор. Ці люди приносять на площі європейських та східних столиць свій «регламент» гри та психологію гравців. Ось чому їхня поведінка непередбачувана і некерована з точки зору реальної протестної (політичної) тактики. Гра не потребує широкої філософської і культурної освіченості, а лише вміння орієнтуватися у «правилах». У сучасному європейському суспільстві все побудовано саме на готових «правилах». Дійсно, сама тотальна регламентація життя, її повна зведеність на правила, інструкції, «квести», стрілки і покажчики і т. п. повністю перетворили буржуазне існування на таку собі гру, принаймні для молоді. Границя між самою реальністю і віртуальністю стерлася, як і границя між реальністю і «симулякром». Тут доречно процитувати Г. Кіссінджера: «Зараз (…) поширилася впевненість, що для кожного питання мусить існувати одна правильна відповідь, і що проблеми та рішення не потребують осмислення, а досить просто знайти один потрібний варіант». У літературну педагогіку гра увійшла у вигляді випускних та вступних тестів, у вигляді «ігрової» методики аналізу твору, а також згубної практики, коли серйозну соціальну проблематику твору «дослідники» редукують до нібито іронічної постмодерної гри і тим самим просто відмовляються шукати серйозний смисл.

«Кастомізація»

Поняття «кастомізація» належить Г. Кіссінджеру (customization). Він називає так тенденцію до формування соціальних «каст», яким притаманна відокремленість, замкнутість та наявність певних привілеїв чи преференцій. З нашої точки зору, кастомізація — це новий спосіб «інвентаризації» всіх груп населення з урахуванням багатьох головних і неголовних ознак. Тут і любителі закордонного туризму, і фанати комп’ютерної або футбольної гри, і представн­ики ЛГБТ-спільнот, і прихильники «культових» літературних текстів, представники різних професій, ветерани різних воєнних дій, любителі шопінґу, фанати вітчизняної або зарубіжної рок-музики, прибічники тої чи іншої політичної сили, члени різних релігійних організацій та сект тощо. Така «інвентаризація» принципово ускладнює карти­ну суспільства порівняно з класичним поділом на соціальні «класи» та «прошарки». Кастомізація полегшує для капіталу можливість детальніше класифікувати всю різноманітність людської маси задля більшої ефективності своїх економічних та політичних стратегій.

Проблема ж для педагога полягає тут у тому, що його учень може зовні, формально належати до одної системи шкільної «класифікації», в яку входять (наприклад) психологічна характеристика, дані про поточну успішність, про відвідування мистецьких гуртків та спортивних секцій, відомості про батьків та побутові умови сім’ї тощо. Проте важливішим є те, що той же учень чи студент включений в іншу, ширшу й системнішу класифікацію «мережної» («цифрової») реальності, у складі якої він перебуває під набагато потужнішим впливом, протистояти якому вчитель просто не в змозі!

Найсумнішим є те, що така «паралельна» кастомізація робить неможливим цільне громадянське, моральне та естетичне виховання, робить неможливим виховання взагалі як планомірне розкриття всіх творчих можливостей людини. Тепер завдяки комп’ютеру ніхто не може бути захищений від небажаного впливу ззовні, не може взагалі відокремитися границею від стороннього світу і відчувати себе і свою націю надійно захищеною від чужого. Чуже і чужорідне незримо постійно присутні. На сьогоднішній день методика протидії «чужому», тобто «кіберперешкодам», не розроблена. Головні сили вчителя можуть бути витрачені більшою мірою якраз на нейтралізацію перешкод, ніж на викладення потрібного матеріалу. Думка анонімної більшості у Фейсбуці для молодої людини може значити більше, ніж істина, що викладається у школі чи в університеті і освячена авторитетом «класика» або улюбленого викладача. Вчитель не може навіть визначити вік, коли його учень втягується у «великий світ» кіберпростору і припиняє сприймати авторитет школи.

Космополітизм

Г. Кіссінджер ще у 2006 році заявив в інтерв’ю німецькій «Ді Вельт», що в міждержавному просторі ми уже давно маємо справу (як він висловився) із «всезагальною гуманітарною інтервенцією». На наших очах відбувається становлення, по суті, мережної над­дер­жави — Євросоюзу. Мільйони його захоплених адептів, перебу­ваючи фізи­чно на території власної держави, одночасно думками і серцем жи­вуть у віртуальному просторі цієї супердержави — хоча реальному Євросоюзу цей ідеальний образ багато в чому може й не відповідати.

Не можна також забувати, що зараз загострився конфлікт цінностей. Ось уже 65 років трудові й етнічні мігранти привозять з собою в Європу власні «цінності». Унаслідок пресінґу чужорідних цінностей Європа давно вже змушена відмовитися від системи цільної громадянської, національно орієнтованої системи освіти і виховання, яку так плекала колись доба Просвітництва. Ми знаємо, що аж до кінця Другої світової війни зберігалася основна педагогічна парадигма: виховання національно свідомого громадянина — патріота і творця національних цінностей. Після війни вона трохи змінилася: виховання підданого, який поділяє національні духовні цінності даного суспільства і виявляє щирий інтерес до його культури. Нарешті, уже в наші дні на перший план виходить інше завдання: виховання мешканця, що знайшов притулок в цьому суспільстві, толерантно ставиться до його цінностей і сумлінно сплачує податки. Ми бачимо, що національна виховна парадигма звільняє своє місце космополітичній, а ідейна — суто прагматичній.

В останні два десятиліття додався неймовірний тиск космополі­ти­ч­ного за своєю сутністю мережного світу. Логічно, що в умовах анонімної кастомізації та мережної агресії питання про так звані «цінності» ризикує відпас­ти саме по собі або перетворитися на загальну беззмістовну формулу.

Кого ж виховує педагог у сучасному вестернізованому суспільстві, зокрема вже і в нашій країні: свідомого громадянина-творця? законослухняного підданого? дисциплінованого мешканця, що сумлінно декларує свої доходи і оплачує комунальні рахунки? чи просто притом­ну партикулярну особу? Додамо, що зі стін школи виходять також менеджери на службі у господарів надприбутків (які також є нашими учнями). І кожна суспільна страта (крім першої) невблаганно розширюється кількіс­но. І кожне таке розширення все далі веде геть від виховання в дусі національних ідеалів.

Перед літературним педагогом і письменником-патріотом виникають неподоланні труднощі. Чи можливо скласти один спільний шкільний «список літературних творів», який би орієнтувався на всі ці страти одночасно? Мимоволі ми виходимо на принцип класової, кастової, стратової освіти і художньої літератури для дітей «багатих», «заможних» та «крутих» і — для всіх інших дітлахів.

Автономізація «мережної спільноти»

Тут варто ще раз процитувати Г. Кіссінджера: «Не існує ніякої тотожності між цінностями, які утверджуються в суспільстві завдяки масовому застосуванню «інформаційних технологій», цінностями з інтернету і (національними) цінностями більшості населення даної конкретної країни».

Звідси висновок: оскільки сучасне глобалізоване суспільство живе не лише в реальному географічному просторі, але й у віртуальному, у «мережному», то й громадська думка давно уже розділяється на «реальну» і «мережну»; і так звана «цифрова більшість» давно не збігається з реальною, суспільною більшістю. У членів мережної спільноти виникає ілюзія згуртованості й всесилля; адже в інтернеті всі «спілкуються» один з одним, знають один одного, підтримують один одного в життєвих питаннях. І це дає їм уявне право ігнорувати «реальну» більшість. Зона «цифрової більшості», представлена у вигляді друзів в соціальних мережах, дає тінейджеру психологічні сили протистояти тим, хто в них не представлений, — а це апріорі шкільні вчителі, університетські викладачі «і взагалі всі дорослі». Молодь схильна черпати інформацію про політику та культуру не з авторитетних ЗМІ, а із соціальних мереж, де тисячі суб’єктивно вибраних і скомбінованих за принципом випадковості фактів примхливо складаються у химерну картину «псевдореальності». Виникає ефект «симулякру», сперечатися з яким з позиції так званого здорового глузду вкрай важко. Про це свідчать такі характерні для наших днів поняття «зомбі», «зомбований».

І уже зовсім не педагог, а «мережний світ» виховує в молодій лю­­­ди­ні такі важливі психологічні риси, як гендерність, сексуаль­ність, релігійність, національна самосвідомість, мовні уподобання...

Пріоритет «мережної реальності»

У зв’язку з розширенням мережного простору суттєво змінюється завдання педагога. Якщо раніше він пояснював і переводив у поняття та терміни явища самої реальності, то тепер дедалі більше часу він присвячує регулюванню інформації з інтернету. Він змушений пояснювати, тлумачити, інтерпретувати більшою мірою віртуальну, мережну реальність. Не так давно ЗМІ повідомиили про те, що у школах Великобританії започатковані спеціальні уроки для молодших підлітків, мета яких — навчити їх правильно дивитися порнофільми. Вчитель має пояснити учням, що в житті відносини між статями мають зовсім інший характер, ніж у цих фільмах. Це ще раз підтверджує, що в постмодерну епоху базовим сприйняттям стає не сприйняття реальності, а сприйняття її мережної версії. Первинна реальність тепер — це не природа і не суспільство, а їхня інтернет-версія!

Відповідні зміни ми спостерігаємо і в літературі. Традиційну книжну класику активно потіснили культові тексти у мережі, спон­тан­на творчість самих користувачів соціальних мереж «по-над стилями і напрямами». У професійній літературній сфері поширився жанр «фентезі», побудований на принципах не живої, а «віртуальної» реальності. В її основі не реальний географічний і соціальний хроно­топ, не реальні психологічні ситуації і взаємини між людьми, не реальні моральні категорії, а їх комп’ютерне моделю­вання, фотошоп, гра. Якщо для сприйняття класичного твору необхідно знати реальність, щоб упізнати її, тобто так звані «фоно­ві знання», то для сприйняття літературної продукції, побудованої на принципах комп’ютера, в цьому уже нема потреби. Адже ця літера­тура відображує уже не реальність, а гру уяви, побудовану на без­меж­них можливостях комп’ютерної техніки. Наприклад, в основу творів на «воєнну» тематику тепер покладені ситуації із комп’ютер­них воєнних ігор, під яку штучно підганяють, підлаштовують реальні факти із національної історії.

Зникнення історичної свідомості

Оскільки «мережна цивілізація» орієнтує користувача ще й на глобальний світопорядок, то молода людина зазвичай не розуміє реальної, конкретної логіки минулої історії та подальшої перспективи власної держави. Оскільки при цьому зусиллями постмодерних філософів в основному знищене історичне розуміння реальності, то тінейджер зазвичай не розуміє взагалі ролі історїї для динаміки будь-якої державної розбудови. Іншими словами, він не переконаний, що для досягнення історичної мети, бажаного добробуту треба насамперед докласти певних цілеспрямованих, системних зусиль. Постмодерна психологія, вихована зокрема комп’ютерними подорожами навколо земної кулі, виражається у переконанні, що у світі наявні в одномоментній дійсності всі варіанти суспільних станів, від найгіршого до найкращого; отже людині залишається тільки вибрати те, що їй підходить, а значить — переїхати туди на постійне місце проживання.

Висновок. Головний конфлікт ХХІ ст.

Сьогодні ми можем виявити специфічний конфлікт ХХІ століття — між реальними духовними цінностями, що педагоги намагають­ся утверджувати шляхом вивчення класичної спадщини минулого, і «цінностями» мережного світу. Якщо класичні цінності — це смисло- і культуро-утворювальні цінності, то інтернет-«цінності» навпаки спрямовані переважно на маніпуляцію свідомістю. Класич­ні цінності формуються протягом історично тривалого часу у тісній взаємодії з реальним життям і вербалізуються тими видатними людьми, яких ми називаємо своїми «духовними лідерами», «вождя­ми нації» і «національними геніями». І навпаки, «мережні цінності» носять анонімний характер і встановлюються хаотично і безсистем­но, незалежно від критеріїв реальності. Вони існують переважно як неперевірені версії — «симулякри». Проте їхній вплив на умонаст­рої «широких мас» людей сьогодні набагато сильніший, ніж вплив класичних цінностей. Всі бунти, протестні акції і революції прокочуються спочатку в «цифровому» варіанті.

Якщо класична Європа розвивалася шляхом безперервного іншокультурного синтезу, творчо переробляючи найкращі духовні відкриття всіх часів і народів для зміцнення власного національ­ного субстрату, то післямодерний час такому синтезу поклав край. Адже він принципово спрямований проти національного, самобут­нього, індивідуального. В основі нашого часу — ринковий «синте­тичний попит», що формується стихійно, анонімно і непередбачу­вано. Багато традиційних високих цінностей Європи в наші дні «вестернізовано» — спаплюжено і знецінено. Деструктивна роль тут належить також інтернету. Він їх віртуалізував та космополітизував, розчинив у грі та іронії2.

На нашу думку, для народження нового синтезу Гуттенберґової та «мережної» цивілізацій необхідно спрямовувати національну пасіонарність на збагачення високими культурними смислами в інтересах розвитку. До цього моменту культуротворча функція інтернету та «цифрової цивілізації» залишатиметься болючою філософською, культурологічною і педагогічною проблемою.

1 Тут і далі думки автора інспіровані останньою книжкою відомого американського політолога Генрі Кіссінджера. Див.: Kissinger, Henry. World Order: Reflections on the Character of Nations and the Course of History. — New York: Penguin Press, 2014 (420 р.). Доступ в інтернеті: http://www.e-reading.club/bookreader.php/1032726/Kissinger_-_World_Order.html. Рос. переклад: Киссинджер, Генри. Мировой порядок.— М.: АСТ, 2015 (455 с.).

2 В інтерв’ю одного голівудського актора мені довелося прочитати його вираз: «цифрова кров».