Автор: Лілія Овдійчук, член ради ЦДЛДЮ, м. Рівне

Наше знайомство з Краматорськом і краматорчанами почалося ще в Києві. Точніше, в потязі «Київ – Костянтинівка». У купе з нами, як згодом з’ясувалося, їхали юнак з Краматорська і дівчина зі Слов’янська (з усього видно було, що то закохані). Хтозна, коли б не загублена сережка, то наша розмова потекла б в іншому руслі, або й, можливо, не розпочалася. Але сталося так, що, поправляючи сережку, пані Наталя її випадково зняла, і ми почули тільки дзенькіт, бо впала на решітку, що закриває у вагоні обігрівач. Намагання знайти не увінчались успіхом, хоча юнак посвітив ліхтариком з мобільного, але марно. Пані Наталя махнула рукою, мовляв, Бог із нею, срібна ж. Через деякий час ми почули: «Чи не могли б ви вийти з купе». На наші трохи здивовані погляди юнак відповів: «Хочу спробувати знайти ту сережку». Він, ставши на коліна, шукав дуже старанно, зняв решітку, і – знайшов. Це було так зворушливо і несподівано, що ми не могли відразу оговтатись. А коли пані Наталя подарувала молодим людям книги своїх перекладів: з грузинської – Амірана Свімонішвілі та з російської – Марини Курсанової, реакція наших попутників виявилася дуже емоційною, особливо на тексти грузинського поета. Пояснення цьому просте: недавня зустріч із грузинами, розповіді про Грузію, – і от раптом такий збіг: білінгвічна грузинсько-українська збірка знаного перекладача Наталі Трохим як своєрідне продовження знайомства. Розмова потекла якось абсолютно спонтанно. Юнак говорив українською, часто підшукуючи слова, а юнка демонструвала добрі знання української мови (вчать англійську й українську одночасно.

читати далі