“Їжак Вільгельм” (2016) Тані Стус та Анни Старвіри — проза для дітей, в якій цілком можна розгледіти риси урбанізму та екзистенційні мотиви. Тематику урбанізму визначено міським простором, де з перших днів свого життя замешкав Їжачок. А екзистенційність... Подумаймо, що може стати більшим викликом для пошуку ідентичності, ніж незавершеність, позбавлення конечності і невідомість, які малому довелося пережити чи не відразу після появи на світ?!

Початок. Не-Традиційно. Їжак Вільгельм з’явився на світ “на межі Світла і сутінків”. “Малюку здалося, що він упірнув у Світло. Або Світло упірнуло в нього. Роздивитися цього він не встиг”. І ось — Він... То хто ж це — він? Очевидно, він — це хтось, первинно відмежований від Світла, а також той, хто з ним зрештою дуже зблизився. Зблизився настільки, що їхня близькість створила сусідство (як би сказав Гайдеґґер). Тепер вони поруч. Але Світло приховує свою сутність. Воно непізнане і цікаве, а ще неймовірно важливе. Світло — це ще один персонаж твору.

Досвід Світла зробив Вільгельма спостережливим та уважним. Він навчився повільно вивчати простір (майже, як герої Тараса Прохаська), аби вивільнити те, що приховує себе від його свідомості, тобто звучання початку: “Відтоді він і набув звички дуже уважно вдивлятися навколо”. 

Світ розкривається малюкові через колір: “...Хотів розгледіти початок і закінчення кольору. Звідки починається тінь. Куди щезає зранку темрява. А головне — з чого починається Світло”. Білка Маруся, яка зникає кольоровою цяткою, блискуче скельце, подароване вороною Федорою — усе це буття, що мешкає в кольорі і виявляє себе через колір. Але ці спостереження — це елементи великого пазлу на шляху повернення до ВЛАСНОЇ миті, повернення як віднайдення. Бо, шукаючи початок, Їжачок повертається до місця, де він є. За Мартіном Гайдеґґером, “ми мусимо спочатку повернутися туди, де ми, властиво, вже перебуваємо. Повернення, що затримує нас на нашому шляху туди, де ми вже є, безкрайньо важче, ніж швидкі поїздки туди, де нас іще нема й ніколи не буде[1]. Отож, мить появи Вільгельма на світ, роздрібнившись, відтворила себе в кожній наступній миті його існування, проступивши як тут-і-тепер. Саме тому на позір дивацька тема пошуків початку Світла є для малого ключовою. Вона також промовляє споконвічним запитанням: “Хто я?”. 

Згідно з сюжетом, друзі приносять Вільгельму будильник, аби він не проспав світанок і, таким чином, втілив своє бажання. 

"Наступного дня перед світанком Вільгельм почав був, як завжди, засинати. Останнім часом спав він неспокійно. От-от мала наступити зима. Його сердечко вповільнювало биття. Рухи ставали важкими... Але ж він так і не побачив народження Світла! Дзеленчання будильника змусило Вільгельма розплющити очі. А потім — дуже широко розплющити очі. Бо спочатку він зовсім не зрозумів, що ж побачив. Усе навколо було Світло... Перші промені сонця розтинали все небо і весь парк. Зачудованому Вільгельмові здавалося, що до них можна доторкнутися. Світло навколо було трішки холодним. Але ось до Їжака підбігли Федора з Марусею та голуби. Їхні усмішки так зігрівали...

  Їжачок сонно усміхнувся. “Світло — це друзі. І мрії. І радість. І любов”, - подумалося йому.

  Тепер Вільгельм знав, що нарешті готовий солодко спати цілу зиму.

Відтак воля до звільнення прихованого знімає важливість самотності, тривоги і страху для індивіда. На цьому й закінчується розмова стосовно так званої екзистенційної складової твору. Після сну як метафоричної смерті (“Його сердечко вповільнювало биття. Рухи ставали важкими...”) Їжачок пізнає Світло, точніше його початок. Вглядаючись та вслухаючись, він усвідомлює, що його існування починалося з любові, підтриманої радістю, мріями і дружбою. То ось куди пірнув Їжачок! Або ось що пірнуло в нього! Авторки безжально розбивають естетику екзистенціалізму.

Завершення. Біографічно. Хай там як, але складно не згадати про ремінісценції на творчість Вільгельма Котарбінського. “Світ являвся йому у формі кольорових плям, дуже яскравих, що зливалися в гармонійній гамі”, - писав тогочасний художник і критик Генрік П’ятковський[2].

Наважуся навіть припустити, що Таня Стус й Анна Старвіра частково зачепили жанр белетризованої біографії, спричинившись до певної його модифікації. Але наголошую: частково. 

P.S. Читачка/Читач. Чи можна однозначно стверджувати, що це книжка для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку? Мабуть, що ні. Як і знаний мультиплікаційний фільм “Ёжик в тумане” (1975) (“Їжачок в тумані”), “Їжак Вільгельм” не може визначити вікову авдиторію лише (!) художнім оформленням. Про інші точки дотику цих текстів говорити складно.

То про кого насправді йдеться у книжці “Їжак Вільгельм”? Про Їжака? Про Вільгельма? Про нас, дорослих, що вже питали себе про “хто?” і “що?” і про те, які ці “хто” і “що” взаємодіють? Чи про дитину, яка обов’язково поставить собі ці запитання? Бо що, зрештою, є важливішим за становлення?

Оксана Лебедівна,
магістрантка факультету гуманітарних наук
спеціальності "Філологія. Теорія, історія української мови та компаративістика"
Національного університету "Києво-Могилянська Академія",
член Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва