Про ці повісті почула раніше, з повідомлень видавництва «Академвидав» про започаткування серії сучасних книжок для підлітків. Знаю авторів анонсованих книг, іншу їхню прозу, а іще й співпрацюю творчо з підлітками, отож поява книг для дітей так званого «перехідного віку» в шанованому видавництві викликала цілком зрозумілий інтерес. Отож, на фестивалі «Азбукове королівство Магів і Янголів» придбала обидві книги і відразу ж взялась до читання.

Насамперед зауважу, повісті Ірини Мацко «Перехідний вік моєї мами» та Сергія Гридіна  «Не-Ангел» – це читання «поза віком». Для мене особисто – це якраз і є знак хорошої книжки, коли її адресація виходить за межі одного рядка. Поза сумнівом, книжка для підліткового віку (як і якісна в сенсі авторського письма книжка іншої вікової адресації) однаковою мірою корисна для прочитання дітьми і батьками. Часом навіть і більшою мірою, як усілякі психологічні посібники. Добре написана автором книжка впливає як емоційно, так і слугує наочною ілюстрацією моделювання поведінки в стосунках дітей і батьків. Приміром, от як може бути в реальності, коли раптом… Пригадаю принагідно прочитане в дитинстві знакове оповідання Михайла Коцюбинського «Маленький грішник». Майстерно виписаний класиком образ Дмитрика справив на мене колосальне враження. Ота «дитина з минулого», обділена сирітка, в моєму дитинстві була десь поруч, а може що навіть у мені самій, даруючи можливість співпереживати, а іще й бути співчутливою до батьків, особливо до мами. Можливо, на мене особисто подіяло ще й те, що мама моя мусила забагато працювати, лишившись так рано вдовою. Таку ж силу психологічного потрясіння мали опісля прочитання оповідання Григора Тютюнника, скоріше навіть що реальні замальовки з життя.

Почуття реальності виписаних історій супроводжувало мене й при читанні повістей Ірини Мацко та Сергія Гридіна. Абсолютно не даю тут ніяких порівнянь та жодних аналогій. Сучасні автори виписують цей світ цілковито по-своєму, і кожен відповідно до особистої манери письма, з притаманним уже сформованим авторським стилем, зі своїми акцентами в розповіді та особливостями мови героїв твору. Разом із тим, обидві повісті поєднує головна ознака – це направду що реальність у художньому, коли твір є відбитком життя й поза текстом. І от саме такі книги є дуже цінними в сьогоденні. Найперше для порозуміння різновікових людей, як для усвідомлення важливості поваги до дорослішання власних дітей, а відтак і для розуміння дітьми часом і розгубленості рідних батьків у складні періоди особистісного переходу до нового сприйняття вважай що дорослих дітей. Розглянемо осібно ці два твори.

Насамперед, щодо назви. Книга Ірини Мацко «Перехідний вік… моєї мами» інтригує й зацікавлює відразу. Бо ж хто ж із авторів задавався досі питанням отих важливих змін в реальності, коли батьки нарівні з дітьми у часи перехідного віку проходять також оті важливі зміни в собі, адаптуються психологічно до нових умов життя з дорослими дітьми поряд? Обидві сторони задіяні в цих змінах, і коли знати й розуміти їх, значно зменшиться кількість конфліктів (а навіть і самогубств підлітків) у реальності. Отже, книга важлива для батьків. А як щодо дітей, кому, насамперед, адресована книжка? Думається, Аля якраз і є той очікуваний в нашій літературі образ дівчинки, здатний залишитись у серці надовго. Як-от Буба Барбари Космовської. Але нарешті! ми говоримо про не меншого рівня книжку, написану українським автором. Написану якісно, зріло і цікаво. Як розповідь про власне дорослішання, про свої особливі тринадцять, про першу закоханість. Ну й про очевидні похибки у власній поведінці. Та із ким не траплялося?!

Чим цікава особисто мені ця книжка? А от саме тим, що була потрібна мені й раніше. Як мама донечки дуже потребувала такої повісті, для читання однієї книжки на двох. Для швидшого проходження складних суперечностей змін у собі та в дитині, щоб оті складнощі перехідних періодів (і в кожного свій власний він насправді) були зрозумілішими і значно легшими. Так, ми робили помилки, зараз згадуємо це час від часу. Не все було так просто. Пригадую, як щойно ми отримали нову простору квартиру, і от донька найперше що зробила – на день залишилась сама в своїй кімнаті. Просто, щоб побути наодинці. Раніше вона не мала цієї змоги, ми жили в готельці. Та от що цікаво – від дня появи власного простору Маринка стала значно ближчою до нас, її батьків. Так-так, це правда, очевидна правда. Раніше вона все прагла віддалитись, бо й так весь час мусила бути з нами. Не дивно, що весь час хотіла мати те, чого не могли ми їй надати по праву. І от потреба довірливого вільного спілкування, а разом із тим дружба із батьками, а особливо що дівчача дружба з мамою, визрівали в умовах поваги до особистого простору. Не знаю, як в інших, а в нас заведено стукати один-до-одного, заходячи до кімнати.  Не вриватись, а просити дозволу зайти у свій-чужий простір. І от коли Ірина Мацко пише в художній книжці фактично про ці ж речі, психологічно обґрунтовуючи важкість почувань ось вже майже дорослої дитини, коли батьки часом забувають головне – не вразити і не нашкодити (а часом трапляється й навпаки), думаю це добре читання для батьків і підлітків. Направду, як пише авторка, аргументована путівка в дорослість. От як це звучить в думках Алі: «Відповідальність у моїх руках. Як і що з нею робити? Тепер треба думати над своїми вчинками і відповідати за них. Дорослість дається нелегко». Але усвідомлена дорослість дає можливість розібратися в справжності почуттів до Сергія, стає помічною в стосунках з подружкою Мартою, відкривається по-новому в довірливій і «вважай що на рівних» дружбі з мамою.

Окрім іншого, це гарна книжка для обговорення в підлітковому віці. Вона смілива, і в ній говориться зрештою те, що варто знати дітям «перехідного віку», байдуже якого саме – першого, другого, а навіть і, за визначенням героїні книжки, п’ятого. Перше почуття, перші похибки і перші сміливі експерименти, усвідомлений вразливо власний перехідний вік і суголосний цьому ж перехідний вік дорослої мами – чим не привід батькам осмислити себе у цій площині стосунків з власними дітьми? Думаю, це якраз і є хороша література для шкільної програми. Цікава для свого віку. Не відмежована від реальності, а як гарний стартовий майданчик для сміливішого входження в доросле життя. Як добра рука надійної й розуміючої допомоги. Нарешті вона в нас, у сучасній літературі для дітей, вже є. І це посвідчує неабияк і нова книга Сергія Гридіна «Не-Ангел». Дозволю собі сказати очевидне для себе, як читача – як на мене, це – найсильніша книжка автора, виданих донині. Вірніше, це саме та книжка, яка не відпускатиме в читанні, і  яку захочеться перечитувати з плином часу. Загалом, найновіші книги Сергія Гридіна – «Не такий», «Незрозумілі», «Не-Ангел» – усі із запереченням у назві. Втім, оте початкове «не» скоріше як відчуження від штучної правильності, яким кожен має бути за приписом суспільного моралізаторства. І от саме якими мають бути діти в уяві дорослих. Сама ж повість «Не-Ангел» – це той світ жорстокої правди, як тієї ж неправильності, що вражає, болить, викликає місцями суперечливі почуття. І запитання мимоволі виникають також. У кожного, либонь, свої. От у мене, наприклад, такі риторичні запитання виникли при читанні (і деякі з них поза сюжетом книги): «Ну чому дорослі витрачають час і кошти на війни, коли від невиліковних хвороб помирають діти? Чому батьки не враховують у щоденні почуття дітей? Чому обездолені діти вулиці не мають надії на краще? Кому вони насправді потрібні?!»

Герой повісті Олесь загалом небайдужа людина. Він має вразливу душу і по суті й сам є Ангелом для кола близького оточення, здатним захистити чи заставити бодай замислитись про зміни в собі, у своєму житті. Зрештою таким він і стає для випадкового знайомого хлопчини, який опісля короткої зустрічі з вихором складних пригод замислюється про власне майбутнє. Олесь, хоча й не усвідомлює до кінця міри впливу «доброго світла в собі» на інших (чого тільки вартує викликати у розмові сміх  безнадійно хворої однокласниці Юлі), все-таки часом помиляється і сам. Він піддається впливам, бо ще не вміє протистояти силі обставин. Отож, почувається й сам «Не-Ангелом». І часом видається у світі  самотнім, хоча насправді й не є одиноким. Є в нього батьки, звісно. Але рідні постійно живуть на межі психологічного зриву. Теплі спомини про щасливе минуле родини посунули безповоротно постійні сварки і навіть бійки. Домашня атмосфера непривітна і ніби відчужена від хлопця. В реалі його рідного дому, який уособлює в собі за символами значень – затишок, спокій, порозуміння – таки що немає. Родина фактично  розпалась. Почуття між чоловіком і дружиною зникли, але є в них єдине поєднуване – це спільний син. Хоча й рідним замало діла до того, що почуває в часи їхніх нестримних сварок і зривів батька напідпитку цілком дорослий вже хлопець Олесь? Що болить йому? Чи він часом не потребує їхньої підтримки? І от коли мама потрапляє в лікарню, конфлікт з батьком ще більше посилюється. Так Олесь став на якусь мить життя «дитям вулиці». Але й не дивно, що нещасний безхатько Чапля відчув у ньому таку ж, як і сам, самотню людину. Бо часом і читачеві хочеться обережно зігріти теплом цього з характером хлопця. І це знак того, що герой книжки настільки реально відчутний, що навіть у натовпі людей можна спробувати побачити його. Ця повість – це ж і є фрагмент реального життя без прикрас, де й Олесь – один із отих підлітків, які опиняються часом у щонайскладніших обставинах. І от вибратися із життєвих перипетій вдається таки що не всім. Добре, що цей «домашній хлопець» виявився сильною особистістю. Але ж і сили додав йому новий знайомий, дитя вулиці, на прізвисько Чапля. Добре, що й поза межами звичного життя в квартирі – там, на обездоленій вулиці, все-таки трапляються люди і людяність. Хоча й найбільший здобуток у вуличному житті – це негативний досвід, як спосіб виживання на території вивернутих основ моралі. От як у фрагменті – пожалів хлопець жебрачку, дістала завдяки йому бездомна тітка Женя їжу і куток на ніч, а й самі вони опісля залишились без їжі, грошей, мобільних телефонів. Доки хлопці спали, все крадійка викрала у них. Та й закинула обох в страшну небезпеку на подячність. Так ось, без моралізаторства і зайвих повчань, спраглі блукань і втеч із дому можуть пізнати разом із героєм книги, що попри всі свої зовнішні принади уявної свободи життя на вулиці насправді є загрозливим і небезпечним. Фінал книги тривожний і водночас все-таки наближений до щасливого фіналу. Втім, це також може бути добрим початком хорошої розмови з підлітками про можливий кінець цієї історії. Так звана творча робота після прочитання…

І от ще думка поза відгуком на прочитані книги. Загалом, ця серія, започаткована видавництвом Академія – новий прорив у літературі. Це зрілість авторів у цій ніші, що втішає неабияк. Однак, прикро, що саме цих книг немає поки що у рейтингах.  Кажуть, гарна книжка сама знайде шлях до читача. Але навіщо ходити манівцями, затримуючись у часі, коли з допомогою здорової пропозиції книг для підлітків фаховими книгознавцями, знайомство зі своєю книжкою може статися саме вчасно, а не колись і пізніше. Впевнена, на такі книги давно вже чекають підлітки і батьки. От тільки є ще не задіяна потреба ширшої популяризації  запитуваних в часі книг.   

Марія Морозенко
поетеса, дитяча письменниця, член Національної спілки письменників України