Дитяче читання – питання завжди і всюди актуальне і невідкладне. Українська дитяча книжка наразі розвивається чи не найкраще з усього видавничого сектору, але скарги на низький рівень читання не припиняються. Батьки побиваються, що відірвати дитину (а особливо підлітка) від комп’ютера та навернути до книги – місія майже неможлива. А проте, активісти продовжують шукати способів та засобів, щоб таки втілити цю місію в життя.

Інтерес до книги намагаються стимулювати найрізноманітнішими подіями – Дитячий фестиваль Форуму видавців пропонує ледь не всі варіанти дитячого дозвілля, що хоч якось пов’язані з книгою. Але фестиваль відбувається раз на рік, а читання-як-звичка вимагає щоденної праці. Однією з інституцій, що методично працюють у цій сфері є Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва, що діє у Львові. Остання акція, яку підхопив та розвиває Центр – «Вся Україна читає дітям» у рамках широкого проекту «Вся Європа читає дітям». Літературний фестиваль «Дивокрай», що відбувся у Народному Домі на Збоїщах за підтримки Львівського драматичного театру імені Лесі Українки в рамках V Міжнародного симпозіуму «Література. Діти. Час» у перший тиждень літа, – маленька частинка цієї довготривалої стратегічної дії. Важливо, що акція відбулася поза школою – сюди діти можуть прийти тільки за власним бажанням і у свій вільний час.

Одним з можливих і важливих каналів комунікації з юним читачем є театр – саме так вважає засновник проекту «Комедія дель пАРТа» Ольга Довгань-Левицька, яка і проводила фестиваль «Дивокрай». Театрознавець за освітою, Ольга вирішила підійти до питання залучення юних глядачів з нової точки зору:

«Це, фактично, початок проекту театрального виховання для дітей та молоді, який я намагаюся розробити спільно з Центром дослідження літератури для дітей та молоді. Власне, працюючи в театрі, я зіткнулася з постановою – треба йти в школи продавати квитки. У мене інша політика – мені здається, треба інакше взаємодіяти, наприклад, робити уроки для школярів. І я почала думати над цими уроками, фантазувати, читати педагогічну літературу, спілкуватися зі спеціалістами і познайомилася з Уляною Баран з Центру. Стало ясно, що зробити це на базі театру неможливо – має бути альтернативна територія. Тому Народний дім на Збоїщах – це ідеально. Просто діти і текст. І інтерпретація цього тексту, трансформація, їхнє інтонування, їхні фантазії. У театрі я бачила, які результати організованого відвідування школярами. Це дуже важко акторам перш за все, тому що вони відчувають зал – якщо дітям не цікаво і їх завели “для галочки”. Справа в тому, що у нас, на жаль, у жодному нормативно-правовому акті немає згадки про співпрацю театру і школи. Але від радянського часу лишилася ця добра-недобра традиція розповсюдження квитків. Наприклад, в Європі чи Америці студенти-гуманітарії влаштовують інсценізації, і при кожній школі є обов’язково гурток, на якому вони інсценізують уроки з історії, мистецтв або літератури. І так діти через гру навчаються – це дуже дієвий спосіб. Так само у них виховується повага до тієї праці, потім вони вже розуміють, що квиток у театр – це відповідний одяг і відповідний настрій, і це не з попкорном. Це спілкування живого з живим, а не з білим екраном».

Читати далі